Солдат військової частини В 4680 м. Яворів Павло Радович Лейба народився 9 серпня 1995 року в с. Банилів-Підгірний Сторожинецького району. Разом з Павликом родина виховувала і його старшу сестричку Вікторію. Через сімейні обставини мати з дітьми змушена була переїхати на Вижниччину, до селища Берегомет, звідки сама була родом. Невдовзі вона трагічно загинула, згодом пішов з життя і батько її дітей. Павлик та Віка залишилися сиротами.
Закінчивши 9-й клас Берегометської ЗОШ №3 I-III ступенів, хлопець вступив до Чернівецького професійного ліцею (ПТУ №4), аби здобути професію плиточника-облицювальника, маляра. У 2013 році Павло повернувся до Берегомета, і, не знайшовши роботи за фахом та у зв’язку з відсутністю житла, підписав контракт на службу у Збройних Силах України терміном на 3 роки. На Схід, де розпочалися бойові дії, потрапив весною 2014 року. Загинув 24 липня цього ж року під м. Лисичанськ Луганської області. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). 31 жовтня 2014-го на фасаді рідної школи юному Павлу Лейбі урочисто відкрито меморіальну дошку.
…Залишившись через сімейні обставини без чоловіка, не маючи помешкання та бодай якихось засобів до існування, мати Павлика Лейби була змушена винайняти у Берегометі квартиру. Тяжко, нарівні з чоловіками, працювала на пилорамі. За окрему плату допомагала односельцям поратися по господарству та на городах, діти ж залишалися вдома самі. Такий спосіб життя підірвав здоровֹ’я молодої ще жінки, але вона нікому про це не зізнавалася. А якось, повертаючись навпростець (аби скоротити шлях) полем додому, від серцевого нападу впала. Її знайшли вже мертвою – без вчасної сторонньої допомоги матір двох малолітніх дітей замерзла… Їй було 35, Вікторії – 9, а Павликові – всього 6 рочків.
Сиріт забрали до інтернату у Вижниці. Віка-школярка за інтернатськими законами не могла бути постійно разом з братиком, тому вони обоє, зустрічаючись, дуже плакали. Зглянулася тітка по материній лінії. Маючи власних трьох дітей, жінка забрала до себе ще й двох сестриних…
Павлик ріс дуже допитливим хлопчиком. Початкову школу закінчив успішно. Однак згодом з навчанням розпочалися проблеми – з дитиною просто нікому було займатися додатково. До всього, худенького та невисокого на зріст хлопчину іноді ще й норовили образити інші діти, тому старша на три роки Віка, котра фактично замінила йому матір, як могла, захищала братика. Щодня, аби відвідати уроки, хлопець долав пішки 4 кілометри. За словами вчителів, він був дуже працелюбним. Любив мову та літературу, декламував вірші. Подорослішавши, мав дуже багато друзів.
А здобувши базову середню освіту, вирішив оволодіти робітничою спеціальністю та вступив до Чернівецького професійного ліцею. Там вчився та проживав у гуртожитку. Практику проходив, одночасно заробляючи на прожиття. Однак постійної роботи хлопчина знайти не міг, а з подальшим проживанням у тітки виникли проблеми. Почувши про набір до армії на умовах контракту, вісімнадцятилітній Павло, порадившись з тоді уже заміжньою сестрою, восени 2013 року підписав його. Він знав, що в армії матиме і житло, і зарплату. Але восени 2013 року ні Віка, ні сам Павло, ні будь-хто інший не могли передбачити, яка доля чекає нашу незалежно-залежну Україну. Тож уже в жовтні, за словами Вікторії, її брата відправили на Львівщину, до Яворова, де він прослужив півроку. Хлопець телефонував, приїжджав до сестри. Розповідав, як спочатку було тяжко – не вистачало грошей, солдатського пайка. У січні 2014 року Павла не відпустили до сестри на улюблені Різдвяні свята…
Не змогла Віка, у якої на той час вже народився другий синочок, побувати у брата, коли приймав Присягу на вірність народу України. Але брат не образився – не за віком мудра сестричка домовилася з родичем, тож на святі молодий військовий не був самотнім.
…Вони не обговорювали анексію Криму. Не сподівалися, що розпочнеться наступ на Донбас, Луганськ. Не думали, власне, що військовослужбовця-сироту відправлять до зони проведення АТО, яка чомусь аж надто затягувалася…
Якось Павло зателефонував сестрі та повідомив неочікувану новину: їх з побратимами кудись везуть. Куди – ніхто не знає. Але поруч був його вірний друг Сергій, також контрактник, з яким до «поїздки» винаймав помешкання, і це тішило юнака – все-таки майже рідна душа поруч. Надалі регулярні дзвінки припинилися. Павло з’являвся на зв’язку лише коли була можливість. Віка ще не знала, що хлопець опинився у зоні АТО –він оберігав молоду матір своїх племінників (а на додачу ще й похресників) від тривожних звісток.
Під час чергової телефонної розмови жінка почула дуже схвильований голос брата: «Тут стріляють, сестричко. Не дзвони мені, нас переводять з місця на місце, я сам зв’яжуся з тобою… І знаєш, що дуже образливо? Це коли вбивають твого найкращого друга, а тебе змушують повідомити його рідних…»
Віка пригадує, як тоді від такого зізнання у неї потемніло в очах, як нечувана досі тривога пройняла все єство… Вона плакала – мовляв, як це так? Хто посмів недосвідченого, необстріляного, зовсім юного військового, до того ж, сироту відправити ТУДИ? Нічого не сказавши їй, сестрі???
Вона повідомила братові, що готується їхати до районного військового комісара, аби добиватися його негайного повернення на мирну землю. Однак її Павлик, що впродовж свого свідомого життя повсякчас прислухався до порад старшої сестри, раптом якось аж надто по-дорослому заявив, що тепер вже він буде ТУТ до кінця. Бо мусить помститися клятим терористам і за землю своєї Вітчизни, і за друга також. А якщо Вікторія не послухає його та таки звернеться до комісара, взагалі припинить спілкуватися з нею. Бо хіба не досить їй захищати його з самого дитинства?
І молода жінка відмовилась від своїх намірів. Тим більше, що Павло у подальших телефонних розмовах постійно її заспокоював: «Я повернуся, Вікусю. Поїду за кордон, зароблю грошей, і ми врешті матимемо свою хату».
…Остання розмова відбулася в понеділок, 21-го липня. Далі – тиша. Численні намагання сестри зв’язатися з Павликом були марними – хлопець був поза зоною досягнення. Вікторію охопила незрозуміла тривога, що не полишала ні на мить.
А потім їй зателефонували з Вижницького військкомату. «Ваш брат загинув», – неначе ударом грому прошило слух сухе, нещадне й жорстоке (бо що їм до чужого горя?) повідомлення. «Не може бути! – несамовито прокричала у відповідь Віка. – Не вірю! Він казав, що повернеться живим! Віддайте, поверніть мені брата!» Сльози лилися з очей, в голові паморочилося. Хотілося вірити, що це – сон, який скінчиться, і Павлик таки подзвонить…
Не сталося… Страшна правда підтвердилася. Як розповідали пізніше військові, у Павла влучив снайпер. У голову… Хлопець не побачив ворога через поганий зір і довколишній гамір. Аби відштовхнути бійця, на допомогу помчав медбрат, але добігти не встиг. Від ворожих куль полягли обидва. Сталося це під Лисичанськом на Луганщині…
Селищна влада та громада Берегомета взяли на себе доставку тіла та похорон славного юного героя, дожити до дев’ятнадцятиліття якому всього два тижні не дала ворожа куля. Його поховали з військовими почестями.
Тим часом обіцяної допомоги від держави єдина рідна людина бійця, котра досі тулиться зі своєю сім’єю у найнятому помешканні, не дочекалася: «Не належить, – відповідають чиновники. – Ви – сестра, а не мати-батько чи його діти-утриманці…»
А хіба він винен, що вісімнадцятилітнім його відправили на війну, а у неповних дев’ятнадцять склав голову, захищаючи Україну? Що не встиг по-справжньому покохати, завести сім’ю, дітей? Що, зрештою, не встиг заробити на «свою хату»? У нього, у них обох все було попереду. А зараз життя Віки поділене навпіл – ДО і ПІСЛЯ, коли її брата назавжди забрали від неї і повезли на місцевий цвинтар.
…Він все рідше сниться сестрі. І чим більше часу минає, тим більше Віка чомусь сподівається… на повернення брата. Напередодні сумних роковин вона бачила сон, мовби люди зібралися на поминки, аж ось вулицею йде її Павлик у військовій формі. Віка чимдуж біжить до приміщення і щосили кричить, аби ховали свічки та калачі… Бо він, мовляв, образиться. Бо він – Герой, а Герої не вмирають. Ніколи…
Наталія БРЯНСЬКА
Р. S. Зараз на житло для сім’ї Вікторії Тикуцької кошти збирає громада її селища. І молода жінка вдячна за це своїм небайдужим до її непоправної втрати краянам.
peredplata
