[b]]Військовослужбовець 1-го батальйону 80-ї бригади, старший сержант Збройних Cил України Андрій Володимирович Альошин народився 11 липня 1978 року в м. Стрий на Львівщині. У 1982 році родина переїхала до Чернівців. Разом з Андрійком батьки виховували молодшу донечку Ліду. У 1985 році Андрій пішов до першого класу Чернівецької ЗОШ №23 (нині гімназія №5), де навчався до 4-го класу. У зв’язку з поширенням серед чернівецьких дітей захворювання на алопецію, батьки відправили їх до бабусі по материній лінії — аби не піддавати сина та доньку небезпеці. Отож 8-й клас Андрій закінчив у м. Стрий. Потім навчався в Чернівецькому будівельному технікумі на інженера-будівельника цивільних споруд.[/b]
У 1996 році Андрія Альошина призвали на строкову службу до Збройних Сил України. Служив у Феодосії в морській піхоті. Після звільнення в запас працював у будівельній організації, згодом відкрив власну справу. Одружився, став батьком маленького синочка.
У зв’язку з початком бойових дій на Сході у квітні 2014 мобілізований до війська чергового разу.
13 липня цього ж року Андрій востаннє телефонував рідним приблизно з бази Орєхово під Луганськом. Впродовж тривалого часу вважався зниклим безвісти. Ідентифікований за результатами ДНК-експертизи. Похований восени 2014 року на Центральному міському кладовищі (с. Годилів) на Алеї Слави. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[/b]
Адрій Альошин народився на Львівщині. Ріс звичайною дитиною – допитливою, щирою і пустотливою водночас. Коли хлопчикові було майже 4 роки, батьки переїхали до Чернівців. З тих пір місто над швидкоплинним Прутом стало для нього ще однією малою батьківщиною.
Народження сестрички внесло певні корективи у життя родини. Андрійко дуже любив Лідочку, однак, як хлопець, не забував власними вчинками щоразу нагадувати дівчинці, хто з них старший. Коли ж маленька почала відвідувати дитячий садок, брат турботливо допомагав їй адаптуватися – відпрошувався у своєї виховательки та чимшвидше біг заспокоювати, аби сестричка не відчувала самотності та не плакала.
У школі Андрій був старанним учнем. Уважно слухав вчителів. Любив брати участь у різних заходах, мав багато друзів. З дитинства обожнював спорт і не залишав його, ставши уже повнолітнім, – постійно тренувався у міських «качалках»…
З дитячих років захоплювався читанням, малюванням. Відкривши у собі ще й вокальний талант, впродовж шкільного навчання співав у знаменитому дитячому хорі «Щедрик». Родина, особливо ж бабуся по материній лінії, привчала онуків до сімейних цінностей і традицій. «У нас головними були довіра, Бог та батьки, – розповідає Наталя Альошина. – У неділю діти разом з дорослими зазвичай йшли до церкви, до святої Сповіді. Вони ще маленькими знали, що таке Плащаниця, зворушливо цілували її».
На Різдво та Великдень всі разом з Буковини їздили до бабусі й дідуся на Львівщину. Не забували, звісно, і про дні народження стареньких. І дідусь, аби за столом розмістилася вся дружня родина, змайстрував довгі лавиці та спеціально використовував їх під час святкових оказій.
Матуся Андрія пригадує, яким він був пунктуальним і відповідальним. Коли вже щось комусь пообіцяє – обов’язково виконає.
Після 8-го класу юнак вступив до Чернівецького будівельного технікуму, по закінченні якого отримав диплом інженера-будівельника. Далі була строкова служба у Збройних Силах, а після звільнення в запас — початок трудового шляху. Невдовзі Андрій разом з друзями вирішив відкрити власну справу. Роки становлення «залежної незалежності», звісно, давалися взнаки недосконалістю законів, але це не зупиняло хлопця та його партнерів – вони наполегливо рухались до поставленої мети, навчившись не порушувати їх.
У 2007 році Андрій одружився. А за рік кохана дружина подарувала йому чудового синочка Назарчика. Татусь безмежно гордився своїм малесеньким нащадком. Цікаві іграшки, дорогий одяг, прогулянки містом, поїздки на оздоровчий відпочинок стали відтоді для голови родини обов’язковими. Тож Назарчик часто бував і на гірськолижних курортах, і на морі. Однак сімейні стосунки молодого чоловіка склалися чомусь не зовсім такими, яких він прагнув. З часом, за словами пані Наталі, син зрозумів, що вони з дружиною зовсім різні й надалі разом жити не зможуть. І хоча подружжя розлучилось, Назарчик залишився для чоловіка любим синочком, задля якого він був здатний ледь не гори перевернути…
Успішний, молодий, неабиякої вроди чоловік не міг не привертати уваги та захопливих поглядів протилежної статі, отож не довго залишався самотнім. Так у його житті з’явилася ще одна жінка. Мати пригадує, як застерігала сина, як просила зважити всі «за» і «проти», не поспішати оформляти стосунки… І як невдовзі її Андрій чергового разу розчарувався, зрозумівши, що наступив «на ті ж граблі». Бо, за її словами, супутниці сина прагнули отримати від нього вигоду, а не щирі почуття.
Події 2013-го, коли силовики розігнали у Києві мирний протест, Андрій зустрів, як усі – з думкою, що так бути не може у демократичній країні. А згадавши власний досвід та розчарування від участі в «Помаранчевій революції» 2004 року, ні на що вже не сподіваючись, не став їздити на Майдан до Києва та продовжував займатися улюбленою справою.
Настав 2014-й. Анексія Криму гірким болем відгукнулася у душах українців. І знову ж, як усі, Андрій відчував, що на цьому все не скінчиться. Багато хто ще сподівався, що «у верхах» домовляться, півострів повернуть Україні, а вчинок нахабного «сусіда» буде відповідно оцінений світовою спільнотою. Але не сталося… Підступний ворог почав зазіхати й на інші території нашої країни. Під «прицілом» опинився Схід. В Україні почалася мобілізація…
10 квітня повістку до військкомату отримав і Андрій Альошин. Одразу зателефонував сестрі Лідії, котра на той час із сім’єю проживала за кордоном. «Коли прийшла повістка, він навіть зрадів, бо не міг залишатись просто спостерігачем, – пригадує вона. – За один день пройшов медкомісію, деякий час перебував у 300-му полку, потім на сторожинецькому і яворівському полігонах. В середині травня був відправлений на Схід. Ми кожного дня спілкувались по декілька хвилин, і брат щоразу просив, щоб я не говорила мамі, де він – дуже беріг її…» Тож мати знала, що син поїхав на навчання на десять днів. Потім отримала звісточку, що військові збори триватимуть півтора місяця чи, може, й більше…
А Андрій у той час був під Щастям, звільняв Слов’янськ. За словами сестри, спочатку військовим обіцяли ротацію у вересні. Хлопці були дуже розчаровані тодішнім командуванням і почасти недолугими наказами, які їм доводилося виконувати. Останнього разу Андрій відчував небезпеку. Попри те, вирішив разом з побратимами прориватись на допомогу військовим до Луганського аеропорту…
Пізно ввечері 13 липня, пробираючись під постійними обстрілами після виснажливого 2-денного рейду польовими і лісовими дорогами, поблизу с. Розкішне колона потрапила у засідку. «Як ми пізніше дізналися від учасників операції, котрим пощастило залишитись живими, першою осетинські «сепари» підірвали машину, в якій перебував Андрій, – розповідає Лідія. – Чому військовослужбовці їхали в автівці, повній боєприпасів, ставши для ворога живою мішенню, – це питання досі залишається риторичним. Колона продовжила рух, залишивши тіла загиблих на дорозі. І лише за кілька днів по тому військовим вдалося зібрати їх останки з смт. Лутугино та відправити у Харків до моргу».
…Аж 24-го липня Наталя Альошина почула від сусідів, що її шукав начальник ЖРЕПу. Від нього дізналася, що четверо буковинців, в тому числі Андрій, зникли безвісти. Раніше вона бачила у снах якихось жінок у чорних сукенках і підозрювала недобре, але щоразу рішуче гнала від себе тривожні думки. Жінка вірила: з її сином нічого не може трапитися, бо вона щомиті молиться за нього… Приїзд доньки Лідії допоміг матері трохи оговтатися, але не надовго.
«Нас зібрали в міському військкоматі та повідомили, що хлопці, мовляв, самовільно покинули блокпост і не повернулись, – розповідає Лідія Володимирівна. – Разом з родинами Колотила, Конопльова та Діяконюка (загинули 13-го липня, – авт.), ми написали спільне звернення до прокуратури, міліції, СБУ. Звертались до депутатів та Міністра оборони, але впродовж 2-х місяців отримували тільки формальні відписки…»
На початку вересня сестра поїхала на впізнання тіла брата до Харківського бюро СМЕ. Зустрілась із керівництвом установи і… отримала відмову. Вона розуміла – залишились останки… То чому ж тоді її так впевнено переконують, що вони належать Андрієві?. . Тричі проведена ДНК-експертиза не залишила сумнівів: останки належать Андрієві.
А 5-го листопада у матері був День народження. Лідія молилася, аби брата не привезли хоч цього дня. Вочевидь, Всевишній почув її благання, бо, дотримуючись певних формальностей, лише 11 листопада останки Андрія та його побратима Павла Конопльова скорботним «вантажем-200» літаком були доправлені до Чернівців.
…Його ховали 13-го листопада. Через три місяці після того жахливого, трагічного дня, що розділив життя родини навпіл. З його нової квартири, оплачувати яку допомагала сестра і у якій він сподівався обов’язково ще бути щасливим…
…Не стихає біль осиротілого серця, не висихають сльози на очах у згорьованої Матері бійця. А надто тому, що всі люди з надзвичайними здібностями, з якими спілкувалися рідні та друзі під час зникнення Андрія, досі запевняють, що він живий.
Наталя Василівна постійно відвідує могилку на Алеї Слави. «Може, й справді мій син виконав свою місію на цій землі?», – навертаються щоразу думки, щойно жінка запалює свічечку за його чисту душу. І ревно молиться Господу, аби дарував щасливе майбутнє та вберіг від усього поганого Андрієву кровинку – сенс її теперішнього життя, семилітнього онука Назарчика.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
