Останнім часом багато говориться про декомунізацію та відкидання пережитків минулого. Проте зовсім нещодавно в Чернівцях сталася трагедія, яка показала, що «радянщину» не викорінити, просто міняючи таблички з назвами вулиць — вона гніздиться десь набагато глибше…
Ось офіційна версія подій: в ніч на Миколая двоє хлопців повернулися до гуртожитку близько третьої години ранку і замість того, аби зайти до приміщення, як годиться, через прохідну, вирішили пролізти через вікно, піднявшись по пожежному шлангу. Одному із молодиків це вдалося – він успішно дістався вікна на четвертому поверсі (висота близько 10 м). Другому ж із них не пощастило – внаслідок необережного руху він зірвався з висоти та розбився насмерть.
Адміністрація навчального закладу, якому належить гуртожиток, стверджує, що до вахтерів хлопці не зверталися – вирішили одразу лізти наверх. “У подібних випадках вахтер зобов\’язаний написати рапорт. Але не пустити мешканців гуртожитку до приміщення він не має права”, – пояснює директор. Керівник закладу каже, що детальні обставини цієї трагедії наразі розслідує міліція. За попередніми даними, хлопці були цілком тверезими, при обстеженні у них не виявлено також жодних ознак вживання наркотичних речовин.
Версії тамтешніх студентів мають з офіційною низку розбіжностей. Проте ґрунтуються вони здебільшого на чутках. “Викладачі нам нічого не кажуть, отож можемо тільки припускати, як це трапилось та за яких обставин, – каже один із вихованців ліцею. – Хлопців наче було троє, і навряд чи насправді вони були зовсім тверезими. Один зайшов через прохідну, а двох інших чи то не пустили, чи вони з небажання писати пояснювальні записки вирішили зайти “незвичним способом”. Хоча, за словами студентів, спосіб цей якраз-таки звичний, і багато з них не раз ним користувалися. Проте досі все обходилось без ексцесів.
Усе це поки залишається на рівні припущень і як було насправді, буде з’ясовано відповідними органами. Але з якого дива цілком адекватним хлопцям раптом спало на гадку лізти по стіні, наражаючи себе на смертельну небезпеку, замість того, щоб зайти до гуртожитку як належить, через пост вахтера?..
З таким поняттям як “вахтер” знайомий кожен, хто колись жив у гуртожитку. А хто не жив, то принаймні чув про цю категорію людей та притаманні їй риси характеру. З власного досвіду, а також із розповідей багатьох моїх знайомих я добре обізнана із ситуацією “ти приходиш в гуртожиток після “комендантської години”. В ідеалі тебе зобов\’язані пустити досередини – усе-таки це хоч і тимчасова, але твоя домівка. Проте значну роль в таких випадках відіграє суто людський фактор: заспана вахтерка із перекошеним обличчям спершу неодмінно вичитує довгу мораль, а лише потім відчиняє тобі двері. Тому з’явилося навіть таке поняття, як “синдром вахтера”, – коли людина, наділена мінімальними владними повноваженнями, починає ними зловживати, впадаючи в авторитаризм та категоричність. Риси цього синдрому виявляються не лише у вахтерів, а й у представників інших професій: прибиральників, двірників, продавців тощо. Проте якщо з іншими якось можливо розминутися і обмежити спілкування, то як обійти людину, яка щодня зустрічає тебе на порозі твого ж помешкання?!
Громадський активіст Тарас вбачає проблему в низькій зарплаті вахтерок, але взагалі не розуміє, навіщо вони потрібні, особливо вдень: “Вдень тамтешні мешканці якось могли би самоорганізувались, встановити чергових тощо. А вахтери хай би чергували лиш вночі та обмежили свої обов’язки на тому, аби не впускати до гуртожитку чужих.”
В тій-таки Європі, до якої усі ми так натхненно прагнемо, поняття “вахтерів” у студентських гуртожитках взагалі відсутнє. За словами випускниці ЧНУ Ольги, яка їздила в рамках програми обміну студентів до австрійського міста Клагенфурт, в гуртожитку тамтешнього університету діє карткова пропускна система – т.зв. електронний ключ. “А от іноземним студентам, котрі приїжджають до нас,зовсім не до вподоби наші порядки, – розповідає вона. – Багато моїх друзів з Австрії, яких на семестр заселяли до гуртожитку нашого університету, потім скаржилися, перш за все, на незрозумілу для них пропускну систему “совєтіш стайл”.
Але повернімося до нашої історії. Коли я прийшла безпосередньо на місце події, мене зустріла вахтерка. Загальний зміст її пояснення зводився до того, що жодних коментарів вона не надаватиме і мені слід звернутися до адміністрації навчального закладу. Слова начебто нейтральні і цілком в даній ситуації зрозумілі. Проте сказано це було з таким разючим негативом, що єдиним моїм бажанням було миттю зникнути з-перед її очей і більше ніколи туди не повертатися. Боюся навіть уявити, що би я робила, якби мені доводилось проходити повз неї щодня та щиро співчуваю тим, кому доводиться це робити.
На запитання, яких заходів з огляду на те, що трапилось, вживатиме адміністрація ліцею, директор відповів: “Освятимо гуртожиток”. Що ж, сподіваємось, сила віри допоможе не лише впоратись із важкими душевними почуттями, викликаними трагедією, а й очистити наш розум від негативу, спричиненого пострадянскими рудиментами.
Надія РУСНАК
peredplata
