Останніми днями основна увага українців була прикута до політичної боротьби навколо долі уряду Арсенія Яценюка. Натомість світ з тривогою слідкував за іншим – активізацією російських збройних сил. Несподівано для багатьох було проведено перевірку бойової готовності військових частин на півдні Росії й в окупованому Криму. Зокрема, до Севастополя стягнуто морську піхоту, яка готова на десантних кораблях вирушити у відкрите море. Куди? Якраз це питання і найбільше схвилювало зарубіжну громадськість.
Початок чергової російсько-турецької війни?
Ситуація в Сирії помітно ускладнюється. За дієвої підтримки російської авіації війська диктатора Башара Асада перейшли у наступ і тіснять сили поміркованої сирійської опозиції. А саме цих опозиціонерів підтримують США та інші країни Заходу, а також Туреччина і Саудівська Аравія. Найбільшу небезпеку для себе від підсилення Асада відчуває Туреччина: бойові дії ведуться практично на кордоні з нею, й від них дуже страждає тюркомовне населення Сирії. Анкара намагається надавати допомогу тим, кого вважає своїми близькими родичами. Справа йде до початку наземної операції турецьких військ на сирійській території.
Вже з\’явилися повідомлення, що більше сотні турецьких позашляховиків зі встановленими на них кулеметами великого калібру та іншою зброєю з\’явилися у Сирії. Звичайно, Москва негайно висловила \”стурбованість\”. Відповідаючи, міністр оборони Туреччини з милою посмішкою сказав, що це не турецькі військові, а \”мабуть, місцева самооборона\”, яка мала змогу купити техніку в \”будь-якому воєнторзі\”. Смачний плювок в обличчя Путіну, який після окупації росіянами українського Криму саме такими словами пояснював те, що відбулося на півострові.
Росіяни гарячково приводять у повну бойову готовність кораблі свого Чорноморського флоту. У тому числі й вкрадений в українців десантний корабель \”Костянтин Ольшанський\”, який обіцяли нам повернути. Але коли ж то Москва виконувала обіцянки! Вона нині готується до розширення бойових дій, а її пропаганда переключилася з ненависті до українців на ненависть до турків. Масовій аудиторії пропонуються розповіді про щоразові перемоги царської Росії над турками, і у рядових росіян намагаються сформувати уяву про \”постійну слабкість\” Туреччини. При цьому \”забувають\”, що ХХІ століття дуже відрізняється від століття XVIII-го, коли турки й насправді терпіли жорстокі поразки від росіян. Нині турецький флот у п\’ять разів переважає російський Чорноморський, а Туреччина є членом НАТО, тож в разі необхідності отримає допомогу від всіх країн-членів Північноатлантичного альянсу. А за підрахунками російських адміралів, на Чорному та Балтійському морях сили НАТО у двадцять разів переважають сили Російської Федерації (!).
Нинішні противники путінської Росії мають значну перевагу не лише на морі, а й у повітрі. Тимчасові успіхи російської авіації у Сирії пояснюються лише тим, що проти неї ще не застосовувалися винищувачі НАТО. Але коли російський бомбардувальник нахабно вліз у турецький повітряний простір, його негайно збили. Не виключено, що невдовзі турецькі військові літаки розпочнуть активні дії в Сирії. Не виключено, втім, що Росія першою вторгнеться на турецьку територію: для її кораблів і суден Анкара закрила протоки Босфор і Дарданелли, тому вона мусить шукати інших шляхів постачання своїм сирійським союзникам всього необхідного.
Масштаби конфлікту зростають
Різко погіршуються відносини Росії і з Саудівською Аравією – одним з основних конкурентів Москви на нафтовому ринку. А саудівці мають вплив на мусульман Північного Кавказу, і новітні вибухи у Грозному та Дербенті навряд чи є \”випадковістю\”. Виступаючи у Сирії на боці шиїтів проти сунітів, Путін повинен був добряче обміркувати цей крок – він протиставив себе могутній силі. Яка навіть має ядерну зброю: за деякими даними, сунітський Пакистан продав певну кількість ядерних боєголовок головній опорі сунізму в світі – Саудівській Аравії. Але політична передбачливість не належить до найсильніших рис відставного чекіста Путіна. Він примудрився зіпсувати відносини навіть з Ізраїлем – країною, де існує впливове проросійські лобі.
Єврейська держава до останнього часу залишалася єдиним потенційним джерелом сучасних технологій для Москви: з усіма іншими Путін пересварився, тож вони застосували проти Росії санкції. Заплутавшись у близькосхідних проблемах, російські дипломати не знайшли нічого кращого, ніж запропонувати ізраїльтянам \”повернутися до кордонів 1967 р.\”, а також визнати незалежність Палестинської держави зі столицею у Східному Єрусалимі. Розраховував Кремль такою заявою здобути прихильність арабських держав, натомість отримав вкрай негативну реакцію Ізраїлю. А ця країна, до речі, також має ядерну зброю, хоча не підтверджує і не заперечує цього.
Напруга на Близькому Сході зростає до дуже небезпечних масштабів. А Путіну й цього мало. Його військові літаки і кораблі проводять провокаційні маневри поруч з кордонами балтійських держав – членів НАТО. Деякі російські політики відкрито заявляють про плани нанесення удару по цих країнах під приводом \”захисту російськомовного населення\”. Світ побачив, що кремлівський карлик для збереження особистої влади готовий роздмухати вселенську пожежу і навіть застосувати ядерну зброю. Зупинити маніяка необхідно негайно, доки не сталася трагедія планетарного масштабу. Політика умиротворення агресора, яку Захід проводив напередодні Другої світової війни, лише сприяла зростанню апетитів Гітлера. Нинішня беззуба позиція західних політиків також тільки стимулює агресивність сучасного продовжувача гітлерівських претензій на світове панування. А платити за цю політичну короткозорість доведеться всьому людству.
Ігор Буркут, політолог