Солдат Василь Євгенович Масікевич народився 17 вересня 1975 року в селі Репужинці Заставнівського району. Його батько працював інструктором в автомобільній школі, мати – кухарем. Родина з часом стала багатодітною – у Василя з`явилися дві сестрички і брат. З 1981 року хлопець навчався у місцевій школі – нині – НВК І-ІІІ ступенів. Закінчив також районну школу автомобілістів та отримав права на водіння техніки категорій «А», «В» і «С».
У 1994 році Василь Масікевич був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України. Служив у Раві-Руській, що на Львівщині.
Після демобілізації в запас пішов працювати на місцеву птахофабрику, згодом влаштувався на сезонну роботу на цукрозаводі у сусідньому селі Хрещатик. Двічі був одружений та розлучений.
На Схід потрапив на початку 2015 року, перед тим пройшовши навчання та бойове злагодження. З 26 червня того ж року брав безпосередню участь в антитерористичній операції, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. Загинув 15 серпня 2015 року в районі Попасної – Авдіївки Донецької області. За словами односельців, у Героя залишилося троє дітей від двох колишніх дружин. Також у Репужинцях наразі проживають мати та сестра бійця.
Василь був першою дитиною і, відповідно, найстаршим сином у родині Євгена Івановича та Ольги Василівни Масікевичів. Ріс спокійним та урівноваженим хлопчиком. Як найстарший, завше брав на себе чи не всю допомогу батькам по господарству, адже робота і матері, і тата зобов’язувала їх постійно перебувати за межами дому. Тому й випасання худоби, і утримування її в належних умовах у стайні, і робота на городі входили, звісно, до його обов’язку. А ще хлопець залюбки доглядав молодших сестер та брата. Коли народилася молодша сестричка, Вася ледь не пилинки з неї здував. Ходив з малечею гуляти, годував, укладав спати. Часом сусіди жартома казали, аби віддав комусь сестричку, то мав би більше вільного часу. Але хлопець і думати не міг про таке, бо ж дівчинка, мовляв, так на нього схожа, що він нікому її не віддасть.
З юних років Василь проявляв великий інтерес до техніки і часто просився на роботу до батька – знаного інструктора районної автошколи.
Загальну середню освіту хлопець здобував у школі в рідному селі. Навчався, як і більшість його однокласників, посередньо. Коли встигав виконати всі розпорядження рідних удома, любив у компанії однолітків відвідувати дискотеки та вечори численних таборів і баз відпочинку, якими здавна славляться поднісрянські Репужинці. Тому друзів мав багато й серед відпочивальників. А ще у юнака була риса, завдяки якій до нього постійно тягнулися сільські хлопці та дівчата – він ніколи нікого не ображав і завжди старався всім допомогти.
По закінченні школи Василь вирішив здобути фах водія та пішов навчатися до «батькової» автомобільної школи, що працювала у райцентрі Заставна. І вже опісля, коли на руках були права на водіння кількох категорій автівок, хлопця призвали на строкову військову службу до Збройних Сил України. Обов’язок захисника рідної землі виконував з гідністю – батько з матір’ю від початку й до закінчення служби отримували від командирів сина численні усні та письмові подяки.
Армійські будні промайнули швидко. Аби самостійно заробляти кошти, молодий «дембель» влаштуватися працювати на птахофабрику в рідному селі. Однак з часом підприємство припинило своє існування, довелося перейти на приватну фірму з розливу мінеральної води.
…Зі своєю односельчанкою Світланою Василь був знайомий давно. Бувало, доводилося разом випасати корів біля Дністра чи й на вечори розваг бігати «в долину» (до баз відпочинку, – авт.) Ця дівчина з багатодітної родини подобалася йому, він часто пригощав її шоколадками. «Якогось особливого романтичного конфетно-букетного періоду між нами не було, – зітхає молода жінка, пригадуючи щасливі миті, проведені з Василем. – Виказуючи свою прихильність, Василь вчив мене їздити на мопеді біля Дністра. Пам’ятаю, ми так захоплювалися, що часто з того мопеда стрімголовою летіли у кущі…»
Невдовзі у Світлани з’явився хлопець, від якого вона народила синочка. Однак перед народженням дитини молоді люди розбіглися. Жінка залишилася сама. Та життя розпорядилося по-іншому – вона знову зустріла Василя. Не довго думаючи, молодий чоловік запропонував одружитися. І вона таки одягнула омріяну весільну сукню.
Василь дуже любив Світланиного синочка, допомагав дружині бавити його. «А потім почалися ревнощі, через що я ні на годину не могла вийти з дому, – розповідає жінка. – Він почав забороняти мені спілкуватися навіть із сусідами… Довелося подати на розлучення…»
Уже після офіційного розірвання шлюбу Світлана народила Василеві ще двох синочків. А невдовзі чоловік став батьком ще одного хлопчика, якого подарувала йому інша дружина, Ганна, з якою чоловік одружився після розриву офіційних стосунків зі Світланою і з якою невдовзі також розлучився.
Він заробляв як міг і де міг: то на приватних фірмах, то допомагаючи сусідам по будівництву. А коли після тяжкої хвороби не стало батька, молодий чоловік, зваживши всі «за» і «проти», перебрався до матері і жив у неї. «Він дуже жалів мене, – мовить зі сльозами Ольга Василівна. – Не давав мені нічого робити вдома та все казав, аби я краще відпочила…»
А потім був омитий кров’ю тих, хто хотів бачити краще майбутнє, Майдан. В мирну досі Україну прийшла біда, яку навряд чи хтось міг передбачити – підступна анексія ворогом Криму, початок військових дій на Сході.
У грудні 2014 року отримав повістку і Василь Масікевич – перший у Репужинцях. Повідомив про це матір. Та заголосила: сину, навіщо ти розписався про отримання? У тебе ж діти, ти їм потрібен, мені потрібен. Як я буду без тебе? Але син заспокоїв неньку: треба зупинити проклятущого ворога, щоб він не пройшов далі, на рідну Буковину, на Заставнівщину. Ольга Василівна подумала було, що син жартує, але це не був жарт.
Спочатку він перебував на навчанні у Яворові Львівської області. Пізніше – на Житомирщині. Двічі приїжджав до рідних Репужинців. Одного разу більше часу провів у матері, допоміг їй посадити город. Іншу ж відпустку, за словами пані Ольги, перебував у Світлани. «Що поробиш, я не противилася, – розповідає жінка: там же і його діти..». А якось влітку Василь зателефонував та сказав, що його з побратимами відправляють на Схід. І знову мати просила, щоб він якось «відхрестився», сховався. Син не послухався: не таким він був, щоб когось підвести.
Згодом додому надійшло повідомлення, що за наказом командира чоловік сів за кермо бойової машини, що у ній – восьмеро бійців та що опинилися вони з побратимами на справжній війні. Було дуже спекотно, впродовж тривалого часу хлопці ховали техніку в кущах, бо над ними постійно кружляли безпілотники-дрони, після «візитів» котрих негайно розпочиналися обстріли…
Мати, іноді чуючи постріли та вибухи по телефону, плакала. Хвилювалася й Світлана. Коли Василь приїжджав у відпустку, вона дала йому свій оберіг – ладанку зі святими мощами. А він, отримуючи кошти за службу у війську, висилав їх дітям. І щоразу обіцяв повернутися і жити щасливо, врешті визначившись зі своїм статусом – або розлученого, або одруженого (вдруге розписатися зі Світланою) чоловіка. Влітку телефонував матері, мріючи відсвяткувати своє 40-ліття: «Ви, мамо, напечете мені багато котлет і приготуєте ще щось, бо я приїду з хлопцями..» Мати ж відповіла, що 40 років не гоже святкувати – мовляв, у селі лише поминають на сороковини… Але все ж не відмовила синові.
Настав серпень 2015 року. З 20 червня Василь уже перебував у зоні бойових дій (військова частина польова пошта В 2749). Після місячного військового «стажу» він відправив поштою Світлані довідку про безпосередню участь в АТО, що є підставою для надання статусу учасника бойових дій. Вона отримала довідку вже після Василевого похорону…
А тим часом він повідомляв коханій, що його в Артемівську таки вберегла її ладанка: мовляв, поруч розірвався снаряд, а його лише подряпало… Просив, аби жінка берегла дітей та себе, по телефону співав найменшенькому, Павликові, колискову. Розповідав, як скучив без матері, без Світлани та діток, як хоче всіх пригорнути до свого серця…
15 серпня вранці він зателефонував та сказав, що вислав гроші. А наступного дня у селі дізналися, що Василя Масікевича вже немає в живих. Біда трапилася того ж дня в районі Попасної – Авдіївки – селища Опитного. Побратими спочатку сказали, що його вбили. Але «похоронка» вказувала, що це – самогубство. Ще інші доводили, що Василь вибирався з бойової машини, якось став ногою на курок автомата і той вистрелив. Травми були несумісні з життям.
Ніхто з родини досі не може повірити в самогубство. Нещасний випадок – можливо. На війні все буває.
Бійця доправили до рідних Репужинців волонтери. Поховали його на місцевому цвинтарі. Односельці кажуть, що похорон був таким велелюдним, якого давно не бачили. Квіти, вінки, палкі слова подяки МАТЕРІ, що зростила. І – люди, що з лампадками, стоячи на колінах, віддавали її синові останню шану та вигукували «Герої не вмирають!».
Мати і сестри з братом приходять провідати Василя на кладовище. Відвідують чоловіка і Світлана, і Ганна з осиротілими дітьми. Рідні досі не впевнені, що поховали саме його – надто вже тіло, за словами брата, було спотворене. До рідних захисник України приходить у снах. Каже, що живий, але повернеться пізніше, бо зараз, мовляв, ніяк не може. І вони продовжують вірити, що станеться диво. Адже вже під час цієї війни такі випадки були. А поки що вони добиватимуться від військових правди. І визнання його справжнім бійцем. Адже якщо навіть і трапилося нещастя, то ж не самогубство. А якщо буде доведене самогубство – то ж хтось тоді чи щось довело його до цього. Далеко від рідного дому. На цій страшній і жорстокій війні.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
