Щастя Віри Загребельної з коханим Степаном було надто коротким…

Щастя Віри Загребельної з коханим Степаном було надто коротким…\”Виховати сина хочу таким, яким був його батько\”
Щастя Віри Загребельної з коханим Степаном було надто коротким…

Навідник-оператор розвідувального відділення взводу розвідки 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади Степан Ігорович Загребельний народився 3 березня 1989 року в селі Коболчин Сокирянського району Чернівецької області у родині колгоспників. Навчався у Коболчинській ЗОШ. Потім вступив до Сокирянського професійно-технічного училища, щоб вивчитися на тракториста. З отриманням диплома про закінчення навчального закладу був призваний на строкову військову службу. По завершенні визначеного терміну продовжив службу за контрактом. Останніми роками працював у рідному селі на різних роботах. У зв`язку з військовими діями на сході України, 1 березня 2015 року був мобілізований на Схід. Загинув 12 червня цього ж року в районі аеропорту Донецька, підірвавшись на протитанковій міні дорогою з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район). Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно)

Степан ріс звичайним сільським хлопчаком. Батьки працювали у колгоспі, тож його разом зі старшим братом Русланом доглядали бабусі. Змалечку дітей привчали до роботи – хлопці вміли і прибрати в оселі, і доглянути та нагодувати худобу, птицю, і на городі зробити лад. Коли Степанкові виповнилося сім років, пішов до школи. Навчався старанно, слухався вчителів. Мав багато друзів, яким, за потреби, завжди старався допомогти. Змалку привчений до праці на землі, хлопець вирішив стати трактористом. Тож закінчивши школу, подав документи до Сокирянського профтехучилища.

Після закінчення навчання Стьопа, як його називали найближчі друзі та батьки, був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Служив у славнозвісній «Десні» на Чернігівщині. Командування скеровувало батькам подяки за сумлінну службу сина, і вони ним гордилися.

Щастя Віри Загребельної з коханим Степаном було надто коротким…

В армії відбулося справжнє гартування простого сільського хлопця з Буковини. Стьопа змужнів, реальніше навчився оцінювати все, що відбувається довкола. Будучи дуже самостійним, він не захотів залежати від батьків та просити у них кошти на прожиття і підписав контракт на продовження військової служби. Однак уже невдовзі повернувся до рідного села та влаштувався працювати у місцевому фермерському господарстві слюсарем.

Саме тоді до Степана прийшло кохання. Односельчанка Віра працювала на фермі дояркою. Приглянулася юнакові найперше своєю простотою і зворушливістю. А ще – неабиякою працелюбністю. У Віри все завжди горіло в руках. Вочевидь, спостерігаючи за жвавою працівницею, за тим, як легко та швидко вона справляється з дорученнями, серце хлопця забилося швидше… Між молодими людьми пробігла іскорка, готова розгорітися будь-якої миті в полум`яне багаття великої Любові.

«Пам`ятаю, як Степан запитав, чи немає у мене кави. Коли почув ствердну відповідь, попросив приготувати напій, – пригадує Віра. – А потім кавою вже він мене пригощав…»

Зав`язалася розмова. Прямолінійний хлопець напряму запитав, чи є у Віри хлопець, бо, мовляв, якщо немає, то відтепер буде. Дівчина зашарілася, знітилася, однак відчула, що Степан їй також не байдужий. 13 січня 2014 року юнак запропонував їй разом з сільськими ровесниками святкувати Маланку, а після гулянь між молоді люди почали зустрічатися всерйоз…

За два місяці вирішили жити разом, у червні ж зареєстрували одруження. Одразу переїхали до придбаного самотужки тут, у рідному Коболчині, власного дому, кошти на який мусили взяти у банку в кредит. Ставши господарями власного житла, дбайливо почали облаштовувати родинне гніздечко. Батьки не втручалися у побут молодого подружжя, лише подеколи допомагали порадами. Отож дім Степан Загребельний уже мав. Але для справжнього господаря цього, ясна річ, замало. Тому молодий чоловік вирішив одразу посадити біля дому ще й дві яблуньки – нехай ростуть і плодоносять їм з дружиною на радість. Далі ж потрібно було народити сина…

Коли Віра завагітніла, Стьопа все ж хотів, аби вона народила донечку. А почувши, що буде хлопчик, все одно зрадів: матиме нащадка славного роду Загребельних. Упродовж всього періоду вагітності любої дружини майбутній татусь не відходив від неї: готував усілякі смаколики, виводив на прогулянку, допомагав прати та постійно піклувався про її самопочуття.

…Малюк з`явився на світ у вересні. Порадившись, Степан та Віра назвали синочка Павликом – раз Загребельний, то нехай буде тезкою відомого письменника. Коли новоспечений татусь брав синочка на руки, його очі світилися безмежною радістю, ніжністю та щастям. Турботливо допомагав дружині з усіма клопотами, пов`язаними з новонародженим, навіть вставав до дитяти уночі, коли треба було поміняти підгузок.

…Але щасливе життя молодого подружжя тривало недовго. Заклопотані дитиною та хатніми справами, Степан та Віра у хвилини рідкісного відпочинку з тривого слухали новини й обговорювали буремні майданні події кінця 2013 – початку 2014-го року та наступне нашестя на українську землю «російських ординців», переймаючись долею та майбутнім країни. Степан одразу сказав дружині: якщо надійде повістка, він, не роздумуючи, піде захищати її, сина, батьків, Україну. Віра совістила чоловіка: «А дитя на кого залишиш? Йому ж треба допомогти звестися на ноги. Давай краще оформимо на тебе догляд за Павликом, а я піду на роботу. Так точно знатиму, що ти будеш біля нас…» «Я ховатися не буду нізащо. Покличуть – йтиму», – чітко й безапеляційно сказав Степан.

…У лютому 2015 року він таки отримав повістку і пішов проходити медичну комісію. 1 березня відправився у «Десну», де служив свого часу строкову службу, проходити навчання-перепідготовку. На свято Великодня чоловік приїхав додому, й молода родина почувалася безмежно щасливою, будучи разом. Коли молодий батько їхав з дому до місця призначення, маленький Павлик навіть вперше сказав заповітне слово «тато». Ні Степанова мати, ні молода дружина, ні, тим більше, кількамісячний синочок навіть не могли тоді навіть у найвіддаленішій думці припустити, що бачать рідну й дорогу людину востаннє…

17 квітня військовий з Коболчина разом з побратимами відправився продовжувати службу. Одразу не зізнався дружині, що потрапив на Схід – не хотів турбувати, бо вона ще годувала синочка, отож така звістка могла відбитися на стані здоров`я дитини.

Якось, розмовляючи з чоловіком по телефону, Віра почула постріли. Серце молодої жінки стиснулося, до очей підкотилися сльози. «Де ти, Стьопо? Лише правду кажи…». Спочатку він сказав, що перебуває з побратимами на тактополі. Але постріли тривали. Віра почала вголос плакати та просити чоловіка, аби не обманював її. І тоді почула те, що найбільше боялась почути: він у Пісках, на Донеччині. «Там же стріляють, там війна, як ти там будеш? Ти нам з сином потрібен!», – ридала жінка. Степан же намагався розрадити кохану: «Я виживу. Ти сина й себе бережи».

Після тієї розмови Степан телефонував частіше. Як правило, сам. Просив рідних першими не дзвонити, а чекати його виходу на зв`язок, адже за телефонами, мовляв, «сепари» можуть відстежувати місце перебування українських вояків. Він же був розвідником… Іноді вона вловлювала відчуття неабиякої втомленості в його голосі. «Ти не спав?» – запитувала. – «Нас бомбили до 3-ї ночі», – казав коханий. Часто телефон вимикався і Віра, заливаючись сльозами, тихо, щоб не потривожити синочка, молилася Богу, аби врятував її чоловіка.

Остання розмова між подружжям відбулася 12 червня. Тоді Степан повідомив, що він з побратимами збирається «на роботу». А щойно повернеться, зателефонує. Дружина розуміла – він йде у розвідку. Терпляче чекала. Чоловік не дзвонив. Минув день, другий…

14 червня 2015 року з військкомату Вірі принесли документ, який невблаганно розділив її життя на «до» і «після»: Степана більше немає… Спочатку вона не повірила. Міцно притиснула до себе маленького Павлика, обійняла Степанову матір, котра якраз зайшла провідати онучка. Обидві жінки гірко заридали від жорстокої безвиході.

До Дніпропетровського моргу за тілом сина наданою з райцентру «Швидкою допомогою» поїхала мати разом з військовими. З`ясувалося, що БТР, у якому перебував Степан, підірвався на одному, а потім на другому фугасі. Машина зайнялася, хлопці згоріли. За даними побратимів, у Степана Загребельного обгоріло 90% тіла… З екіпажу 8 чи 9 військових, крім нього, загинуло ще двоє побратимів, решта потрапили до шпиталю.
У матері брали зразки ДНК…

16 червня уночі останки бійця привезли до Коболчина. На похорон зібралося багато людей, приїхав командир бійця та його побратими. Стільки квітів та вінків давно не бачило село. Односельці, схиливши у скорботі голови, віддавали останні почесті герою-земляку. Поховали Степана Загребельного 17 червня 2015 року на сільському кладовищі.

…Вони не встигли наговоритися, намріятися, натішитися одне одним. Степан поспішав жити: встиг придбати хату, посадити два дерева та народити сина. «Краще б не все одразу – може, тоді жив би досі», – гірко мовить дружина Героя.

Вони з Павликом часто бувають на могилі. Хлопчик, звісно, не пам`ятатиме батька – надто він був маленьким, коли татусь загинув за Батьківщину. І за те, щоб підступні ворожі помисли не сміли потривожити мирний спокій його Сокирянщини і його рідних. Молода ж дружина Героя поклялася, що виростить сина достойним імені його героїчного батька.
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів