«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

Ще зовсім молода дружина Василя Паламарюка залишилася сама з двома дітками. Вона докладатиме зусиль, аби виховати їх гідними нащадками батька- Героя.

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»Рядовий 24-ї механізованої бригади Збройних сил України Василь Орестович Паламарюк народився 25 березня 1981 року в селі Чорногузи Вижницького району у багатодітній сім`ї і був наймолодшою, сьомою дитиною. Навчався у Вижницькій ЗОШ І- ІІІ ст. ім. Ю.Федьковича та в музичній школі. Після здобуття середньої освіти вступив до Чернівецького профтехучилища №5 навчатися столярській справі. 11 червня 1998 року був призваний до лав Збройних Сил України. Спочатку служив у смт. Оршанець, потім – у Кременчузі Полтавської області у 23 аеромобільному загоні спеціального призначення. Демобілізувавшись, працював робітником з обслуговування споруд Вижницької ЦРЛ, згодом розпочав власну справу приватного підприємця. Одружився, разом з дружиною виховував двох діток. 4 вересня 2014 року був мобілізований і після перепідготовки направлений на схід України у зону проведення АТО. 22 вересня 2015 року у військовому госпіталі Харкова серце воїна зупинилося. Залишилися дружина Тетяна та малолітні син і донечка. Родина очікує визнання подвигу Василя Паламарюка на державному рівні.

Як наймолодшого, у родині колгоспників Петрунії Іванівни та Ореста Онуфрійовича Паламарюків, де виховувалося семеро дітей, Василька всі просто обожнювали. А оскільки різниця у віці хлопчика зі старшим братом становила 15 років, то він фактично зростав уже зі своїми племінниками та племінницями. Мати з ранку до ночі тяжко працювала на фермі місцевого колгоспу і змушена була брати синочка з собою на роботу. Та й майже всі домашні клопоти припадали на її мозолисті руки, позаяк розраховувати на підтримку чоловіка виходило не завжди. Саме матуся привчала доньок та синів любити свою землю, шанувати людей, бути працьовитими, толерантними і готовими прийти на допомогу тим, хто цього потребує. Отож і наймолодшенький змалечку залюбки виконував будь-яку сільську роботу і з легкістю справлявся з дорученнями.

Коли хлопчикові виповнилось 7 років, він пішов до школи. Навчався у м. Вижниця – в ЗОШ імені Ю. Федьковича. Оскільки Василько мав чудовий музичний слух, гарно співав та навіть сам придумував мелодії, мати віддала його ще й до музичної школи. Тож паралельно із загальною освітою він отримав і музичну – по класу баяна та сопілки. Чорногузівські дітлахи поважали Паламарюка-молодшого і завше прагнули погратися з ним та поганяти м`яча у перервах між заняттями і хатньою роботою.

Після школи хлопець вступив до Чернівецького професійно-технічного училища, аби отримати спеціальність столяра. Робота з деревом завжди йому подобалася, а тому навчався успішно й охоче.

Надійшла пора віддати синівський обов`язок Україні, і Василь охоче пішов на строкову військову службу. Він знав, що саме в армії гартуються справжні чоловіки. Вочевидь тому до рідної Вижниччини з далекого Оршинця, а потім з Кременчуга, що на Полтавщині, до матері линули численні подяки від командування за зразкову службу сина. Юнак навіть мав нагороду – нагрудний знак за чесну службу. Колишні солдати 23 аеромобільного загону спецпризначення (зв`язку) згадують про свого непересічного побратима тільки найкращими словами.

Після демобілізації була робота з обслуговування приміщень у центральній районній лікарні. Однак невисока зарплатня не влаштовувала молодого й перспективного хлопця, тож невдовзі він започаткував підприємницьку діяльність.

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

…Кохання – велике, всесильне, всеохоплююче – прийшло неждано-негадано. Односельчанка Таня не була незнайомкою, бо ще у дитячі роки вони разом пасли корів на вигоні. Дівчина, спостерігаючи за уважним, щирим і добродушним хлопцем, вже зізнавалася собі, що хотіла б у майбутньому бути саме з ним. Але тоді ніхто й припустити не міг, що вони колись таки зійдуться. І що будуть щасливим подружжям. А зустріч, що поклала початок розвитку нових, серйозних стосунків, сталася на одному з виїздів у компанії друзів «на шашлики». У молодшому за нього на 5 років колишньому дівчиськові Василь побачив надзвичайну красуню з бездонними щирими очима. Він провів Таню додому, й відтоді молоді люди почали зустрічатися. Так тривало два місяці, після чого до оселі батьків дівчини завітали свати. Зіграли весілля, молодята вирішили жити у батьківській хаті Василя. Свекруха полюбила молоду невістку, як рідну дитину. Таня старалася бути доброю господинею, піклувалася про стареньку. Невдовзі тяжка хвороба забрала неньку, і молодий чоловік боляче переживав цю втрату. Але Господь зглянувся і подарував родині синочка, котрий з`явився на світ за тиждень після смерті берегині родинного затишку Паламарюків. Таня пригадує, як Василь заплакав у пологовому будинку, дізнавшись, що став татусем. А надто розчулився, коли побачив, що маля – його міні-копія… Допомагав дружині бавити малого, купав, гуляв з ним. А за два роки у подружжя народилася й донечка Аделінка. Василь жартував: краще би ще один син, то був би помічником. А дівчинка, мовляв, лишень проситиме – хочу таку спідничку, хочу таку сукенку… Діти росли та тягнулися до батька, бо він був для них водночас і лагідним, і вимогливим.

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

…Йшов 2013 рік. Його кінець і початок наступного, що ознаменували собою спротив українців тодішньому режиму задля гідного майбутнього своєї країни та трагічну загибель Небесної сотні, гірким відлунням відізвалися у серці Василя. Він дивився новини по телевізору і сповнювався гнівом на владу, яка йде проти людей. Таня, заклопотана дітьми, просила поменше тим перейматися – мовляв, й без них розберуться. А Вася казав, що коли надійде повістка, він піде до війська, ховатися не буде. Тож коли так сталося, відправився до військкомату. Дружина знала твердий характер чоловіка, а тому не відмовляла, лишень благала берегти себе та щиро молилася Богу, аби захистив, вберіг батька її діток.

1 вересня 2014 року Василь пройшов медкомісію, а 4 поїхав на перепідготовку. Рідні побачили чоловіка аж у грудні , коли відзначали день народження синочка Володі. За незабутніх 10 днів, які провели разом, і діти, і дружина навіть почали забувати, що батько приїхав тимчасово…

На запитання про армію військовий не любив відповідати. Постійно казав, що його служба – то таємниця. А Тетяна, незважаючи на те, що чоловік ні в чому не виказував потреб та нічого не просив, завше старалася відправити посилочку – то одяг, то продукти, то взуття.

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

«Він у наших серцях. Живий і незабутній…»

Коли Василь з побратимами потрапив на Схід, дружина хвилювалася – там же війна… Але чоловік заспокоював кохану: він бо не на передовій… Таня знала, що чоловік служить під Артемівськом. Зв`язок підтримували щодня – то він дзвонив їй, то вона йому. Розповідав, що ходить в наряди, копає окопи. Старався поспілкуватися з дітьми – вони радісно щебетали про свої справи в садочку, як ходили до бабусі у гості. Та постійно запитували, коли вже татко повернеться додому, аби ніколи від них не їхати. «Дослужу й повернуся», – лагідно заспокоював Василь сина й донечку. Ще перебуваючи у відпустці, він залишив Тані свою зарплатну банківську картку, позаяк вважав, що вдома вона потрібніша. Тоді вже дружина висилала чоловікові гроші, коли це було потрібно.
…15 вересня 2015року Тетяна Паламарюк востаннє говорила з коханим по телефону. Як зазвичай, нічого особливого: готуються обідати і знову копатимуть окопи. Домовилися зв`язатися ще увечері, але жінка не стала докучати: нехай він відпочине.

Уранці їй зателефонував невідомий: «Ви знаєте, що у вашого чоловіка – інсульт?» У свідомості одразу майнула думка: добре, що живий. Не хотіла вірити, що трапилося щось серйозне. Незнайомець повідомив, що Василь поскаржився на головний біль, присів та упав, втративши свідомість. Його відвезли до Артемівська, звідти – літаком до Харківського госпіталю.

17-го вона поїхала до чоловіка. Щастя, що застала ще живим. Однак без свідомості. Намагалася розмовляти за ті коротенькі кілька хвилин, які виділяли вранці та увечері у реанімаційному відділенні, про дітей, про сестер, брата. Вірила, що він її чує й неодмінно прийде до тями. Запитувала медиків, чи потрібні якісь ліки, готова була придати все, що скажуть. Ненавиділа лікаря, котрий посмів припуститися думки, що Вася «скорее всего, умрет». Їй постійно здавалося, що медики чоловікові замало приділяють уваги…

22 вересня Таня з племінницею, що її супроводжувала, довго чекали дозволу на побачення. Не розуміли, що відбувається. Аж раптом вийшов черговий реанімації та сухо повідомив: «Паламарюк помер о 18:15». Світ для неї завмер. Як так? Адже він був живий! Ніколи не скаржився на здоров`я, ніколи… «Його вбили, вбили», – заливалася сльозами Таня. Чомусь їй не видавали документів. Досі, до речі, триває слідство, хоча жінці обіцяли, що все з`ясується за 4 місяці. «Щось приховують, – гірко зітхає Тетяна.- На похороні хлопці повторювали ніби завчену фразу про головний біль та інсульт. А ще казали, що тієї ночі сталася якась надзвичайна подія і ще один військовий помер в наряді. Може, Вася щось таке побачив, чого не мав бачити? – І його вбили…»

…25 вересня 2015 року тіло Василя Паламарюка привезли до рідних Чорногузів. Люди зустрічали його живим коридором, стоячи обабіч дороги навколішки з квітами та свічками. Таня взяла на похорон і дітей. В силу свого юного віку вони не могли це сприйняти як жорстоку реальність та казали усім, що татко спить…

Спочинок Герой знайшов на сільському цвинтарі. Синочок та донечка на могилу йти бояться, тому Тетяна часто ходить туди сама. Молиться Богу за світлу душу чоловіка і каже, що дуже хоче знати правду, якою б страшною вона не була. Проклинає війну. Бо вона забрала у неї її кохання, її долю, її щастя. Залишилися діти, у кожному з яких – частинка Василя. Тож він вічно житиме у їхніх серцях та пам`яті. І Тетяна докладе усіх зусиль, щоб виховати нащадків гідними імені батька-Героя.
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів