Мати військового Віталія Копачука досі щодня його оплакує. Болюча рана від непоправної втрати залишається відкритою…
Солдат, кулеметник 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве) Віталій Петрович Копачук народився 30 квітня 1979 року в селі Новий Вовчинець Глибоцького району і був наймолодшим, четвертим сином у родині. Навчався у ЗОШ сусідньої Черепківки, оскільки початкову школу, що раніше функціонувала у Новому Вовчинці, на той час закрили. У 1994 році, після закінчення 8 класу, вступив до Глибоцького професійно-технічного училища, аби здобути фах майстра сільського будівництва. Отримавши диплом спеціаліста, одразу влаштуватися на роботу не зміг, тому підробляв «по людях». Від строкової служби був звільнений через поганий зір. У 22-річному віці одружився, в молодій сім`ї народилися син та донечка. З 2003 до 2007 року працював штукатуром на залізниці (Чернівецька дистанція цивільних споруд). Потім їздив на заробітки – до Одеської та інших областей, брав також участь у будівництві президентської «Гути» на Івано-Франківщині. У 2009 році Віталій втратив батька, котрий тяжко хворів після перенесеного раніше інсульту. Відтоді і його життя не заладилося. Розлучився з дружиною та переїхав до Чернівців, а згодом – до Тарашан цього ж Глибоцького району. Захищати Україну від російського агресора мобілізований у липні 2015 року. Впродовж 45 днів проходив перепідготовку, згодом служив на Луганщині. Загинув 27 вересня 2015 року поблизу села Михайлівка Луганської області, підірвавшись на міні. Похований у рідному селі. Залишилися мати та двоє дітей, 2001-го та 2003-го років народження. Наразі родина очікує визнання його подвигу на державному рівні.
…Батьки працювали на крохмальному заводі, тому вихованням чотирьох онуків-хлоп’ят займалися бабуся та дідусь по батьковій лінії. Віталік був наймолодшим, і, звісно, саме його у сім’ї найбільше любили та пестили. Попри це, хлопчик змалечку ріс працьовитим, слухняним і намагався в усьому слухатися братів. За це вони брали його з собою на футбольні змагання, на річку і просто на прогулянки зі старшими за віком дітьми. Для бабусі він був найпершим помічником по господарству – умів швидко все зробити, навіть корову здоїти. Допомагав і на кухні: навчився готувати різні страви, пекти калачі та навіть «новомодні» торти.
Для дідуся-пенсіонера Віталік також був «правою рукою» – і в домашніх «чоловічих» справах, і у зборі лікарських трав, на яких літній чоловік добре знався та навчав цим премудростям онука. Здавши сировину заготівельникам, на підставі виданої ними довідки можна було придбати у магазинах багато речей, яких не було на той час у вільному продажу. Але дідусь здавав не всі лікарські збори: найбільш цінні та цілющі, звісно, залишав для родини. Отож Віталій перейняв від старенького травознавця не лише працелюбність у господарських справах, а й знання з народної медицини: вже з юних літ хлопчина оволодівав умінням лікувати різні недуги за допомогою природних засобів, і вже навіть у зрілому віці до нього за порадою часто зверталися односельці. До прикладу, лише Віталій вмів так майстерно «покласти гніт» до хворого вуха, що біль одразу минав…
Оскільки у рідному Новому Вовчинці вже добрий десяток літ була закрита початкова школа, здобувати знання довелося у сусідній Черепківці. У молодших класах вчився непогано, а далі почав трохи «байдикувати», тому у щоденнику та класному журналі почасти з’являлися і «трійки». Однак друзів мав дуже багато – насамперед завдяки товариськості, доброзичливості та комунікабельності. Та й клас, у якому він навчався, на втіху всім учителям, був дуже дружним – діти часто гуртувалися, організовуючи цікаве дозвілля та спілкування. Нерідко сільська молодь збиралася вдома у Копачуків, адже там було четверо хлопців. Гуртом грали у футбол, волейбол, теніс. А в старших класах так само дружно ходили на сільські дискотеки.
Віталій, попри інші господарські роботи, вмів побілити у хаті, поштукатурити, щось підремонтувати. Тому його часто запрошували на допомогу сусіди, і таким чином хлопець заробляв свої перші гроші.
Після закінчення 8-го класу юнак вирішив продовжити навчання у Глибоцькому професійно-технічному училищі. Там теоретично вдосконалював самотужки набуті практичні знання, щоб стати повноправним майстром сільського будівництва. Однак, отримавши на руки диплом, постійної роботи знайти не зміг. Тому працював де доведеться, не цурався жодної справи. Та й уся хатня робота була практично на ньому – старші брати пороз’їжджалися, поодружувалися. А після смерті бабусі й дідуся, а також коли у 1996 році захворів та через кілька літ помер батько, саме молодший син мусив виконувати вдома геть усю чоловічу роботу… Не довелося хлопцеві й служити в армії, бо мав поганий зір.
У 2001 році Віталій вирішив створити власну сім’ю. За дружину взяв на три роки молодшу за себе дівчину-сусідку Ольгу, яку знав ще з дитячих років – дітьми вони часто навідувалися одне до одного та гралися разом.
Згодом у молодого подружжя народився синочок, якого назвали Вадимом. Віталій дуже любив первістка, допомагав молодій дружині його бавити, навіть купав його сам. А ще завше носив на руках та часто гуляв із синочком. Наступного року доля подарувала подружжю ще й донечку Євгенію. Аби забезпечити родину матеріально, молодий татусь почав їздити на заробітки. Оля ж гляділа дітей та чекала чоловіка вдома. Віталій привозив гроші, подарунки, одяг.
Проте щасливого подружнього життя усе ж не вийшло – молода родина невдовзі розпалася. Віталій і Ольга розлучилися, хоч і неофіційно. Тривалий час чоловік платив на дітей аліменти, але іноді коштів на це не вистачало. Допомагала мати Ольга Миколаївна, котра давала невістці гроші з пенсії та просила купити щось онукам. Син тим часом зійшовся з іншою жінкою й усе рідше бував у батьківському домі.
Коли почалися «майданівські» події, Віталій поривався поїхати до Києва. Тим паче, у столиці мешкає й колишня сусідка родини Копачуків, котра могла тимчасово його прихистити. Стривожена мати як могла, відмовляла сина. Тим часом події, яких ніхто не міг передбачити, нахлинули на Україну. Почалася часткова мобілізація…
Якось у сусідніх Тарашанах, де на той час жив Віталій зі співмешканкою, йому зустрівся дільничний інспектор. Наказав чоловікові з’явитися до військкомату. Там довго не роздумували – скерували на медичну комісію. Як він пройшов ту комісію, мати досі не розуміє: з поганим зором його навіть на роботу штукатуром не брали, то що у війську робити з такою вадою здоров`я? Пані Ольга знову взялася відмовляти сина: не йди, як ти там будеш? Але оскільки постійної роботи Віталій так і не міг знайти і прагнув чимшвидшого закінчення війни, вирішив піти захищати Батьківщину від ворога.
Спочатку довелося пройти військову підготовку на полігоні в Рівному. Потім, за словами матері, сина скерували до Яворова, що на Львівщині. Далі ж пролягла дорога на буремний Схід… На жаль, додому Віталій не телефонував. Зв’язок припинився з того дня, як він поїхав. І вже згодом мати зустрілася зі співмешканкою сина, аби хоч щось від неї дізнатися. Через командира жінці вдалось з`ясувати, що Віталій уже служить на Луганщині.
29 вересня 2015 року пані Ольга випадково почула розмову сусідів про Віталія і підійшла до них. Знітившись, ті запитали, чи він телефонував. Матері нічого було сказати – дзвінка ж не було… Потім Ользі Миколаївні зателефонував старший син, за ним молодший: «Мамо, ти не чула, що з Віталіком? Ти не дивилася телевізор? Там двоє підірвалися на міні… Кажуть, він також…»
У жінки потемніло в очах – не могла усвідомити такого страшенного лиха. Син же ТАМ був усього два тижні… Сподівалася, що то помилка і хлопці ось-ось скажуть, ще неправильно зрозуміли, що в передачі йшлося не про її наймолодшу дитину … Але до обійстя неочікувано почали сходитися люди, а згодом і сільський голова нагодився. Він підтвердив, що Віталій загинув. 28 вересня 2015 року.
…Тіло бійця на Буковину привезли волонтери та отець Василій з греко-католицької церкви. З квітами, вінками та лампадками загиблого Героя зустрічали син та донька, діти з місцевого садочка, колишня дружина, вся велика рідня, односельці. Було багато військових. Побратими стримано розповідали, що Віталій Копачук разом з іншими бійцями збирав осколки на полі. Враз почувся вибух. Ймовірно, він діставав із землі уламок заліза, а з`ясувалося, що то була міна… Бійцеві відірвало руку, пошматувало груди… Він загинув на місці…
Поховали 36-літнього Героя на сільському кладовищі у його рідному Новому Вовчинці. У Череповецькій школі, де навчався, на його честь встановлено меморіальну дошку.
А мати щодня відвідує синову могилку. Поплаче, помолиться, поговорить з ним, і наче легше стає на душі. Картає себе за те, що не змогла, не зуміла вберегти, захистити його. Він же приходить до неї у снах – сумний, задуманий: «Мамо, мені тут добре, я прийду», – каже. Згорьована жінка просить Господа, аби з його волі ТАМ її стражденній дитині було значно легше, ніж на цій землі. Вона знає напевне, що прийде він тепер хіба що за нею. І зовсім не боїться цієї миті…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
