Оксана Балабоскіна не вважає себе вдовою. Вона – дружина Героя
Молодший лейтенант, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве) Ігор Васильович Балабоскін народився у селі Мілюни (Республіка Литва) 15 березня 1975 року. Мав двох сестер – Олену та Галину (Оленка трагічно загинула, Галина проживає у Калінінградській області). Коли Ігорю виповнилося 4 рочки, помер батько. Ще через рік мати з двома дітьми переїхала до Володимир-Волинського, де на той час проживав і служив у війську її брат. У військовому містечку Ігор закінчив 8 клас та вступив на навчання до Вищого військового училища імені Героїв Крут у Львові. Продовжив навчання у Києві, згодом – у Харкові. Служив у Львові, Яворові. З 1996 року займався підприємницькою діяльністю. У 2008 році одружився, в 2009 народився синочок. У зв`язку з військовими діями на Сході у 2015 році був мобілізований до Збройних Сил України. Загинув 4 листопада цього ж року під час несення служби в смт. Станиця Луганська Луганської області. Похований 8 листопада 2015 року в Чернівцях на Центральному міському кладовищі на Алеї Слави. Залишились дружина Оксана та семирічний син Микита. Родина очікує визнання подвигу Героя на державному рівні.
…Його батьки познайомилися на Донбасі, де багато молоді працювало на шахтах. Згодом вони переїхали до Литви. Ігор народився у с. Мілюни і був наймолодшою, третьою дитиною Балабоскіних – крім нього, у сім`ї ще зростали дві сестрички Олена та Галина. На жаль, Оленка трагічно загинула. А коли Ігорю виповнилося 4 рочки, з життя пішов його батько. Мати з сином та старшою донечкою вирішила переїхати в Україну до Володимир-Волинського, де у тамтешній військовій частині замполітом служив її рідний брат. Для дітей розпочалося нове життя – у військовому містечку ходили до школи і проживали там у оточенні родини дядька. Вочевидь, приклад кадрового офіцера вплинув на формування світогляду хлопчика, що з малих років залишився без батьківської опіки, тож він вирішив присвятити й власне життя цій почесній справі. У 15 років Ігор став учнем училища імені Героїв Крут, що у Львові. Продовжив навчання наполегливий юнак у військовому закладі Києва, з якого згодом перевівся до Харкова. До 1996 року служив на Львівщині, у Яворові. Далі, з огляду на ситуацію зі скороченням у армії незалежної України, молодший лейтенант Балабоскін прийняв рішення залишити військову службу. Аби заробити на прожиття, почав займатися підприємницькою діяльністю.
У 2007 році, працюючи в Києві, молодий чоловік познайомився з чарівною буковиночкою Оксаною. Дівчина саме приїхала з друзями до столиці на екскурсію, тож особливого значення зустрічі одразу не надала. Однак Ігор відчув, що закохався з першого погляду. Постава, вишукані манери спілкування і очі – глибокі, щирі, чарівливі. Гуляли, розмовляли, а коли настав час прощатися, він, ніби ненароком, вручив Оксані свою візитівку: матимеш, мовляв, бажання – зателефонуєш.
…Оксана також пам`ятала ту зустріч у столиці, але взялася за телефон аж за місяць потому. Раптом чомусь захотіла почути Його голос. «По приколу» – пізно ввечері, навіть не сподіваючись на успіх. Відповідь на тому кінці сполучення шокувала: «Я знав, що зателефонуєш. Не хотів нав`язуватись. Не можу забути твоїх бездонних очей… Переїжджай до мене. Кохаю до безтями…Чекаю». СМС-ки, дзвінки, зустрічі…
У березні 2008 дівчина рішуче залишила роботу та подалася до коханого. А вересневого золотоосіннього дня у її рідних Чернівцях справили пишне весілля.
Наступного року Оксана подарувала своєму коханню ніжне крихітне диво – синочка Нікітку. Побачивши його вперше, Ігор був ошелешений до глибини душі тим, наскільки схожим було маля на нього. Він дякував дружині за синочка та носив їх обох, у прямому та переносному значенні, на своїх дужих руках. Кохану відтоді лагідно і ніжно почав називати «Бузя» – що означало «лелеченька», «та, що принесла дитя»…
«Новоспечений» батько розривався між Києвом та Чернівцями. А коли Нікітка трохи підріс, забрав своїх найрідніших (мати Ігоря померла у 2005 році, а сестра Галя на той час вийшла заміж та переїхала до Калінінграда) до столиці, де працював. «Він дуже допомагав мені з сином, – зітхає Оксана. – Я навіть не сподівалася, що чоловік може так справлятися з немовлям: купав, робив масажики, годував, а у вільний час водив на прогулянки”. Однак робота Ігоря вимагала частих і численних переїздів: Івано-Франківськ, Львів… Постійного житла не було, і він вирішив перевезти дружину та сина на Буковину. Тут, у рідному місті Оксани, вони «осіли» у домі її бабусі, а малюка згодом віддали до дитячого садочка. Молодий батько продовжував працювати у Львові, Києві та інших містах та приїжджати додому на вихідні.
…Події на Київському Майдані гірким болем відізвалися в душі Ігоря Балабоскіна. Він декілька разів поривався поїхати туди – Оксана відмовляла, плакала: на кого ти нас залишаєш? Адже там вбивають людей… Слухав дружину, а коли відбулася анексія Криму та окупація українського Сходу, чоловік почав задумуватися над тим, аби й собі піти боронити рідну землю. Перебуваючи у роз`їздах, постійно натякав дружині, що мусить захистити синочка, її, Чернівці, свій Володимир-Волинський, у якому зростав, та всю Україну, зрештою. Адже ніхто не відав, що надалі задумає ворог…
19 серпня 2015 року Ігор отримав повістку. Дружині по телефону спокійно сказав, що їде в зону проведення АТО…
Починаючи з цього дня, Оксана втратила спокій. Але розуміла: тепер відмовляти чоловіка пізно. Тож як уміла, благословила коханого.
…Він проходив перепідготовку на полігоні Академії Сухопутних військ України, потім – у «Яворі». Дзвонив та просив, щоб не хвилювалася: його, мовляв, обіцяють залишити на службі у Кривому Розі… А потім він приїхав додому у відпустку. У військовому строї, гарний, стрункий – форма чоловікові дуже личила. Оксана намагалася догодити Ігорю, і він цим неабияк тішився та хвалив її. Не відходив від татуся і Нікітка – щоразу, дивлячись йому, одягненому у військову форму, у вічі, вочевидь пригадуючи раніше переглянуті фільми та почуті про подвиги розповіді, з гордістю промовляв: «Мій тато – герой».
Чотири дні відпустки були для родини просто казковими. Закохана до нестями «Бузя» з роботи справді летіла, мов на крилах. А він чекав її біля виходу з приміщення. Узявшись за руки, разом йшли до дитсадочка забирати сина. Гуляли по вулиці Турецькій, Кобилянській. Нікіта зазвичай мчав уперед, а вони не могли наговоритися, натішитися спілкуванням одне з одним… Якось Ігор, не випускаючи малюка з поля зору, ніби між іншим, замислено промовив: «Ти можеш на мене ображатися, кохана. Але я мушу це тобі сказати: що б не трапилося, прошу тебе знайти людину, гідну виростити нашого сина». Оксана справді образилася: вона ще не знала, що головного чоловіка її життя, її щастя, опору й надію на щасливе майбутнє таки відправляють на Схід.
…Він йшов з дому на вечірній поїзд на Львів. Нікітка заснув – було вже пізно. Нахилився до сина, поцілував його і… заплакав. А потім пригорнув та поцілував кохану – ніжно, віддано, щиро. Так, як це робити вмів лише ВІН. Сказав, що любить, що обов`язково повернеться.
11 жовтня він з побратимами з Мукачевого відправився до Станиці Луганської. У коротких телефонних розмовах дружина перепитувала, що там та як. Ігор не особливо вдавався до деталей, однак проговорився: «Тут нічого живого, все змішане з землею… переживаю дуже за молодих…»
Оксана запитувала, що потрібно передати через волонтерів. І чула про труби, дошки. Думала, це жарт, бо сподівалася почути замовлення на продукти, а Ігор мав на увазі матеріал для будівництва бліндажів. Для себе нічого не просив. Навпаки, запевняв, що у нього все є. Попри це, Оксана все ж відправила новеньку форму, берці. А ще – сала та смачної буковинської бринзи. При тому, що був заступником командира роти, як вона дізналася згодом, Ігор не мав навіть бронежилета. А форму беріг, у телефонних розмовах казав, що шкода її одягати. Також жодного разу й не взув нових, висланих йому берців. Постійно турбувався про здоров`я коханої: «Ти не мерзнеш, бува?» Оксана обмовилася, що купить собі чобітки вже з авансу, а наступного дня вранці на картковому рахунку виявила 2 тисячі переказаних чоловіком гривень. Жінка розчулилася і ледь не розплакалася: таким був лише її Ігор. Щирим та готовим прийти на допомогу ріс і плід їхнього кохання: коли діти, з яким грався, плакали, синочок готовий був віддати їм всі свої найкращі іграшки.
3 листопада 2015 року після роботи вона, як зазвичай, бігла за Нікіткою до садочка. Ігор зателефонував та таким чином «супроводжував» її. «Ти найкраща і найвідданіша жінка на світі, – ніжно повторював. – Я дуже тебе кохаю. Бережи себе і сина», – сказав, пообіцявши ще зателефонувати увечері.
Але дзвінка не було, вони з синочком також не змогли вийти з ним на зв`язок. Все повторилося і вранці. Оксана заспокоювала себе: напевне, зайнятий. Чекала, молилася. Незрозуміла тривога пронизувала усе її єство. На очі чомусь раз-по-раз наверталися сльози, ноги не слухалися…
О 14.30 пролунав дзвінок з невідомого номера телефону. Тремтячими руками молода жінка піднесла слухавку до вуха. «Хто ви Ігорю Васильовичу Балабоскіну?» – запитав чоловічий голос. -«Дружина». – «Як вас звуть, бо у його телефоні записано «Бузя» – що це таке?» Оксана відчула, як земля ніби йде з-під ніг. – «Вашого чоловіка немає в живих», – пролунав жорстокий і безжальний вирок.
Не повірила. Подумала, що це помилка, неправда. Однак…
Не знала, як пояснити дитині. Хтось казав, що взагалі не треба пояснювати нічого… У голові роїлися різні думки, і того дня вона так і не наважилася поговорити з Нікіткою. А наступного, коли прийшла у чорному одязі, хлопчик усе зрозумів. Побіг до іншої кімнати і попросив залишити його наодинці. Потім вийшов і не по-дитячому серйозно промовив: «Тепер я буду тебе захищати».
І все. Життя поділилося навпіл. «До» – де було чисте, мов кришталева сльоза, кохання, відданість, вірність, усвідомлення необхідності та значимості одне для одного, спільні мрії на майбутнє, у якому впевнено торувалася поки що невидима стежечка до четвертого члена родини, бо ж Оксана обіцяла народити чоловікові ще й донечку… І «після» – де проклята війна безжально і жорстоко зруйнувала ті мрії. Де у її коханого, що завше випромінював палке тепло, у домовині стали такими холодними й чужими руки. І остання сльоза, що потекла з його правого ока, коли забирала тіло з моргу. Відтоді вона почала більше цікавитися життям після смерті… Це був не лише чоловік, захисник, друг, батько. Був кимсь значно важливішим. Але чому «був»? Він залишається назавжди для них із сином найяскравішим промінцем у житті.
…Ігоря поховали з величними військовими почестями у Чернівцях на Алеї Слави. Багато містян прийшли віддати Герою останню шану. Квіти, вінки, лампадки, свічки…І слова глибокої вдячності за те, що захистив Україну від ворога.
…Нікіта нізащо не буде військовим, це він вже точно знає. «Бо у нас – війна, а я не хочу вбивати людей…», – відповідає, коли його запитують, ким хоче стати, коли виросте.
«Я його ніколи не забуду, – витираючи сльози, мовить Оксана. – І нікому не дам забути…»
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
