Коли для українців насправді розпочалася «Велика Вітчизняна»?

Коли для українців насправді розпочалася «Велика Вітчизняна»?

«Двадцать второго июня,
Ровно в четыре часа,
Киев бомбили, нам объявили,
Что началася война…»

Що ж, для росіян війна з нацистською Німеччиною справді почалася того дня, про який співалося в цій колись популярній пісні. Для українців же вона розпочалася майже на два роки раніше — коли так само на світанку 1 вересня 1939 року німецькі літаки бомбили Львів та інші міста Галичини й Волині. Далі українці у складі різних армій продовжили війну з нацистами на Заході. А власне на українських теренах вона стала фактом теж раніше, ніж у Росії — тоді, коли розпочалася «зачистка» майбутнього театру воєнних дій, який готувало собі радянське командування — те саме, яке «не чекало» на війну з Німеччиною, але водночас наполегливо вело підготовку до неї…

«Мобілізація — це війна», — написав у своїй класичній праці «Мозок армії», присвяченій праці Генерального штабу маршал Шапошников, єдиний із радянських командирів, до кого Сталін звертався на ім’я та по батькові: «Борисе Михайловичу». Протягом перманентної мобілізації Червона армія, яка 1 вересня 1939 року налічувала 2 млн «багнетів», на 21 червня 1941 року була збільшена до 5,5 млн. І це сама армія, без військ НКВД (у тому числі прикордонних) — загальна чисельність близько 400 тисяч, та флоту (понад 450 тисяч). Остання хвиля перманентної мобілізації розпочалася, коли 8 березня 1941 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про призов до армії «для проходження військових зборів», починаючи з середини травня, майже мільйона резервістів. Потім це число, за словами маршала Жукова, було збільшено ще на 300 тисяч. Із УРСР на ці збори були призвані понад 150 тисяч осіб, причому сюди не належали призвані резервісти флоту і прикордонники. Було мобілізовано тисячі авто й десятки тисяч коней. А 17 червня політбюро ухвалює рішення «Про відбір 3700 комуністів на політичну роботу в РСЧА». Ішлося про партійну номенклатуру середньої та найвищої ланок.

Отож у першій половині червня 1941 року сотні тисяч червоноармійців та десятки тисяч одиниць бойової техніки в ешелонах, на автомобілях і своїм ходом висувалися з глибини території Радянського Союзу до західного кордону. А сотні тисяч резервістів на місцях базування корпусів та дивізій поповнювали їх, доводячи тим самим кількісний склад з’єднань до чисельності воєнного часу. Сформовані в травні значною мірою зі студентів вишів і технікумів десять механізованих протитанкових артилерійських бригад резерву Головного командування мали завдання завершити навчання до середини червня — і просунутися до кордонів. Переоснащення військ новою технікою та перенавчання на ній тривало майже цілодобово. Паралельно з цим відбувалася й згадана «зачистка» театру воєнних дій.

Хай би які території приєднував до себе в 1939 — 1940-х роках СРСР, туди — вслід за Червоною армією та компартійною адміністрацією — приходили й «компетентні органи», щоб одразу ж «узятися за роботу». А роботи такої вистачало: адже за звинуваченнями в «буржуазному націоналізмі» — українському, польському, білоруському, єврейському, молдавському тощо — можна було заарештувати буквально кожного жителя «звільнених земель», навіть комуніста. Тож різними формами репресій у ці роки було охоплено близько 20% населення приєднаних до Союзу західноукраїнських земель, причому половину з них було депортовано за межі УРСР.

1941 року «компетентні органи» продовжували свою розмірену діяльність. У тюрмах Західної України, Буковини, Південної Бессарабії перебували десятки тисяч заарештованих і засуджених в’язнів. Але у травні-червні звичний ритм нищення «ворогів народу» раптово зламався. Почалися масові цільові депортації — як і по всіх приєднаних до СРСР територіях та країнах.

Згідно з цілком таємними директивними документами, виселенню підлягали:

1) учасники контрреволюційних партій та антирадянських націоналістичних організацій;
2) колишні жандарми, охоронці, керівний склад поліції, в’язниць, а також рядові поліцейські й тюремники за наявності компрометуючих документів;
3) поміщики, великі торговці, фабриканти і чиновники буржуазних державних апаратів;
4) колишні офіцери та білогвардійці, в тому числі офіцери царської армії й офіцери, які служили в утворених на основі колишніх національних армій Литви, Латвії та Естонії територіальних корпусах Червоної армії;
5) кримінальні злочинці;
6) проститутки, зареєстровані в поліції, які продовжували займатися своєю діяльністю;
7) члени сімей осіб, зазначених у пунктах 1 — 4;
8) члени сімей учасників контрреволюційних націоналістичних організацій, очільників яких було засуджено до вищої міри покарання або вони перейшли на нелегальне становище;
9) втікачі із колишньої Польщі, які відмовилися приймати радянське громадянство;
10) особи, які прибули з Німеччини в порядку репатріації, а також німці, які були зареєстровані на виїзд, але відмовилися виїхати до Німеччини.

І якщо пункти 5 — 6 ще якось можна інтерпретувати як чергове «наведення соціалістичного порядку», то інші пункти засвідчують намір «зачистки» оперативного тилу для ведення якнайближчим часом бойових дій.

Депортацію було розпочато на Західній Україні 22 травня, в Молдавії, Чернівецькій та Ізмаїльській областях УРСР — у ніч із 12 на 13 червня, у Литві, Латвії та Естонії — 14 червня, в Західній Білорусії — в ніч із 19 на 20 червня 1941 року. Осіб категорій 1 — 4 та категорії 10 доправляли до таборів військовополонених: Козельщанського, Путивльського, Старобєльського і Юхновського; осіб категорій 6 — 9 — на поселення терміном 20 років у Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області, а осіб категорії 5 — у лісові табори системи ГУЛАГу. Щоправда, цікаво: війни ніби й не було, а табори для військовополонених працювали на повну потужність і чекали на новий «спецконтингент». Досить було самого факту, щоб людина була перед добровільним виїздом до СРСР жителем Німеччини або етнічним німцем, щоб потрапити до табору військовополонених. А ще депортованих категорій 1 — 4 та 10 спрямовували до тих таборів, які за рік перед цим були «розвантажені» від полонених польських офіцерів: ймовірно, і їх у разі потреби вивозили в катинський ліс чи на харківську Холодну Гору.

Травнево-червнева депортація відбувалася хвилями по окремих регіонах, на відміну від попередніх акцій такого плану, які були загальними, внаслідок недостатньої кількості ешелонів та перевантаженості залізниць. Адже в цей же час назустріч депортованим ешелонами перекидалися загальновійськові армії та механізовані корпуси. Вся операція мала завершитися наприкінці червня, коли останні ешелони з депортованими мали вийти за межі БРСР. При цьому нікого з депортованих не було засуджено; водночас разом із ними на схід прямували й ешелони з в’язнями тюрем західних регіонів СРСР.

Однак вислати встигли не всіх. Згідно зі спецповідомленням наркома внутрішніх справ БРСР Цанави секретареві ЦК КП(б) Білорусі Пономаренку від 21 червня 1941 року, в республіці було заарештовано «учасників різних білоруських, польських, українських, російських та єврейських контрреволюційних організацій, чиновників колишньої польської держави, білогвардійських офіцерів та інший контрреволюційний елемент» — усього 20 599 людей — було ізольовано від їхніх родин на пунктах концентрації чи ув’язнено в тюрмах. Після 22 червня їх спіткала традиційна доля в’язнів на тих територіях, звідки стрімко тікала Червона армія: всіх їх (кому не пощастило втекти під час німецьких бомбардувань) було негайно розстріляно.

Загалом із Галичини та Волині вивезли на поселення понад 11 тисяч людей, із Буковини та Південної Бессарабії — не менше 12 тисяч (кількасот людей загинули в дорозі). В Білорусі сотні «членів українських контрреволюційних організацій» було розстріляно «доблесними чекістами». А сумарне число тих, кого доправили у табори для військовополонених із усіх західних регіонів СРСР, становить понад 17 тисяч людей. Скільки з них були українцями, достеменно невідомо, але знов-таки, рахунок іде щонайменше на сотні, точніше, тисячі осіб. Отож, якщо вже 21 червня 1941 року ці українці офіційно в СРСР вважалися військовополоненими і якщо досить було мати німецьке походження, щоб опинитися серед них, то коли для України почалася «Велика Вітчизняна»?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

peredplata