«Його боротьба за життя – приклад сили духу і мужності для всіх…»

«Його боротьба за життя -  приклад сили духу і мужності для всіх…»Про загиблого бійця АТО Сергія Корнецького розповідають найрідніші люди – мати Валентина Іванівна та сестра Ірина.

Cолдат другої батареї 55-ї окремої артилерійської бригади Сергій Григорович КОРНЕЦЬКИЙ народився 1 червня 1980 року в місті Новодністровськ Чернівецької області. Ріс разом зі старшою на 7 років сестрою Іриною. Батько покинув сім`ю, коли хлопчикові виповнився рік від народження.
Сергій навчався у місцевій ЗОШ №2, де здобув базову середню освіту. У 1996 році вступив до навчально-виробничого комбінату, аби отримати теоретичні та практичні знання, необхідні для роботи у комунальному господарстві.
У 1991 році сестра Ірина переїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації, а Сергій залишився у Новодністровську з матір`ю Валентиною Іванівною.
…Вдруге вийшовши заміж, з Новодністровська до Вінницької області виїхала й мати. Сергій працював у рідному містечку енергетиків і ледь не щотижня провідував її та допомагав по господарству.
Особисте життя у молодого чоловіка, на жаль, не склалося.
У зв`язку з військовими подіями, розв`язаними терористами, в серпні 2015 року мобілізований захищати Україну від ворожої навали. Ніс службу на Донеччині. Під час нещасного випадку 17 жовтня цього ж року отримав тяжкі опіки 70% тіла, несумісні з життям. Помер у київському госпіталі 22 листопада 2015 року. 24 листопада в Новодністровському Будинку культури відбулося прощання з із загиблим героєм. Похований на кладовищі села Виноградне Мурованокуриловецького району Вінницької області.

«…Сергій був молодшим за мене на 7 років, тому я дуже добре пам`ятаю його дитячі роки, – розповідає сестра бійця Ірина Григорівна. – Ріс милим, спокійним, слухняним і допитливим хлопчиком. Ніхто й припустити не міг, яка йому судилася доля…»
За словами матері Валентини Корнецької, жвавості та комунікабельності у сина також вистачало. Змалечку хлопець постійно був в оточенні друзів, гасав разом з ними і, як усі діти, ходив аж до юності з подряпаними колінками…

У містечку, яке дуже любив, Сергійко відвідував дитячий садочок. Вихователі та нянечки пишалися ним і дякували матусі за ввічливого та дисциплінованого синочка. Так само позитивно зарекомендував себе і в школі. Ніколи не скаржився на труднощі, завжди самотужки намагався залагодити хлоп`ячі непорозуміння і конфлікти, що почасти виникали між ним та однолітками. Жалів матір, і розуміючи, що в домі не вистачає чоловічих рук (батько залишив сім`ю, коли син був ще зовсім маленьким), у всьому допомагав їй та сестрі Ірині. «Він ніколи нам сумки з покупками не давав підняти – усе сам, сам…» Оскільки Валентина Іванівна свого часу приїхала на Буковину з Росії та спілкувалася своєю рідною мовою, віддала Сергійка до школи, де викладання велося також російською.

«Але в обов`язковому порядку вивчалася українська мова, – пригадує Ірина, – і українська література, й культура. У 1991 році я виїхала з Буковини на Далекий Схід тоді ще єдиної нашої Батьківщини. Серьожа залишився з мамою у Новодністровську. Коли ж Радянський Союз розпався, вони стали громадянами України, а я – Росії… Попри те, ми постійно спілкувалися і я часто до них приїжджала. Брат запитував про життя в Росії, захоплено розповідав про успіхи України. Я завжди раділа дружбі між нашими країнами…»

Оскільки у дитячі та юнацькі роки Сергій залюбки брався за будь-яку роботу, після дев`ятого класу пішов навчатися на комбінат, аби згодом працювати у комунальному господарстві. Його вмілими руками багато чого зроблено у містечку. «Він брався за будь-яке завдання і все умів довести до ладу, – пригадують друзі Сергія. – А працюючи у КП «Новодністровський житловик», залишив по собі на Алеї Слави власноруч виготовлений Герб України». Займався зварювальними, облицювальними роботами, косив траву. Фахівці-комунальники знали його як безвідмовного, вправного і відповідального молодого чоловіка. Залишившись змалечку без батька, він тягнувся до дорослих чоловіків, переймаючи у них різноманітні вміння та навички. Досі сусід Василь Іванович плаче при згадці про добродушного хлопця: «Він був мені сином. Шкода, що я навіки втратив його…»

«Його боротьба за життя -  приклад сили духу і мужності для всіх…»

Особисте життя молодого чоловіка, на жаль, не склалося. Не поталанило зустріти ту єдину, з якою міг би крокувати поруч у цьому буремному світі. Валентина Іванівна досі картає себе за те, що якось втрутилася у синові стосунки, які невдовзі припинилися. Але Сергій ніколи не ображався на неї. Навпаки, скільки себе пам`ятав, завше обожнював та жалів матусю. А мешкаючи у рідному Новодністровську, за першим покликом ледь не щотижня на вихідні дні їздив до села Виноградне Вінницької області, де вона оселилася, та допомагав їй з вітчимом по господарству. «Дивлюся довкола – це зроблено руками сина, і ось це також, – плаче згорьована жінка. – А тепер вже нікому допомогти. Як же мені його не вистачає…»

…Буремні події в країні наприкінці 2013 – початку 2014 року, підступна анексія Криму, розв`язання військового конфлікту на сході України не могли не справити враження і на Сергія. І матері, і сестрі він сказав одразу, що хоче йти захищати свою Батьківщину. Пані Валентина, аби відволікти сина від таких думок, просила не поспішати та продовжувати працювати, адже навіть роботу належну знайти, мовляв, зараз не так просто…

А потім прийшла повістка. У серпні 2015 року. Мати намагалась відмовити свою дитину від рішучого кроку, про який він одразу ж її повідомив. Пропонувала переїхати до села, подалі від військових комісарів. «Я нізащо не буду ховатися, нізащо… Хто ж піде, як не я?», – не став вислуховувати материних аргументів Сергій, і вона остаточно переконалася: син – справжній патріот своєї Батьківщини.

Певний час молодий чоловік проходив військову підготовку у Яворові на Львівщині. Матері телефонував та просив, аби не турбувалася – йому, мовляв, все дуже подобається, і він навіть планує залишитися в армії. «Не треба, сину. Йде війна, а ти мені потрібен живий», – вкотре намагалася зупинити його рідна людина.

…Він служив у Запоріжжі, на кордоні з Донецькою областю. Біда прийшла неждано-негадано. Розповідь побратимів про те, що стало причиною загибелі брата, стала для старшої сестри шоком:

«Все трапилося 17 жовтня 2015 року. Від іскри з «буржуйки» загорівся намет. Поки бійці спросонку вибігали з палаючого прихистку, на них загорався формений одяг. Останнім вибігав Серьожа. Він затримався в наметі, бо в темряві шукав свій автомат. Коли ж опинився назовні, уже горів, як живий факел. Одяг буквально вплавлявся в руки, обличчя, спину, живіт, ноги… Обгоріло 70% поверхні тіла…»

«Його боротьба за життя -  приклад сили духу і мужності для всіх…»

Сподіваючись на диво, Сергія негайно відправили до Дніпропетровського опікового центру. Військові повідомили про це матері й вона одразу поїхала до нього. Весь у бинтах, нерухомий, але при свідомості, він дуже зрадів її присутності. Знайшов у собі сили порозмовляти. Коли Валентина Іванівна запитувала, як все трапилося, ухилявся від прямої відповіді та казав, що невдовзі буде ротація і він матиме відпустку. А потім його перевели до опікового центру в Києві.
За словами Ірини, півтора місяця він провів у лікарнях. Увесь цей час, щомиті знемагаючи від пекельного болю, не в змозі навіть поворухнутися, хлопець відчайдушно боровся за життя. Складав плани на майбутнє і про це казав журналістам: «Терплю, роблю зарядку… Я виживу, щоб знову стати на захист України… Бо так небагато ще встиг зробити для неї… » Дякував волонтерам, знайомим і незнайомим людям за підтримку й допомогу. Будучи великим оптимістом, залишався ним і тоді, коли життя висіло на волосині. Терпів, зціпивши зуби, коли пекучий біль пронизував не тільки обгоріле тіло, а й внутрішні органи і, що гірше, дихальні шляхи…

Усі сподівалися на милість Всевишнього. «А потім різко щось пішло не так, – плаче мати, котра ні на мить (хіба що до церкви на богослужіння) не залишала медичних закладів, де намагалися врятувати сина. – Через вражений шлунок почалася внутрішня кровотеча. Коли прооперували, з`ясувалося, що пошкоджена печінка. Згодом довелося видалити обгоріле око…» Далі відмовили легені й бійця під`єднали до апарата штучного дихання.

Після цього київські медики Валентину Іванівну до сина вже не впускали. Вона ж продовжувала молитися та просила Господа врятувати її дитину…
«У суботу (21 листопада, Н. Б.) хотіла піти до церкви, а ноги ніби задерев`яніли: не йдуть, і все тут. Подумала, що піду наступного дня, в неділю. Вийшла надвір – ті самі відчуття. Довелося повернутися».

А повернувшись, жінка почула від медиків, що її Сергійка більше немає. Були заспокійливі, знеболювальні та інші препарати, які не допомагали… Туди-сюди бігали люди в білих халатах – тепер вони мусили рятувати вже матір бійця Корнецького.

Як все це пережила, жінка не знає. Але й вона, і сестра Сергія Ірина Григорівна дякують усім небайдужим, хто допоміг продовжити життя їхнього дорогого сина і брата.

«Він вже планував, що робитиме після виписки з госпіталю, – розповідає Ірина. – Але Бог вирішив інакше. 22 листопада 2015 року його не стало. Без підтримки залишилася згорьована мати, біль тяжкої втрати назавжди оселився в її домі.

Сергія з почестями поховали на кладовищі села Виноградне, де вона живе. Я встигла попрощатися з братом. Це був перший раз, коли не він мене зустрічав, а я зустрічала похоронний кортеж з Серьожею. Немає слів, щоб передати біль душі.. Прикро й боляче, що мені випала доля зустрічати його після народження з пологового будинку і …проводжати в останню дорогу. Неправильно це, не за законом природи. Серьожа молодший за мене, і мав би жити довше. Він так багато не встиг… У свої тридцять п`ять надіявся, що все попереду, а це майбутнє не настало… Тож нехай його трагічна доля буде уроком для всіх: живіть повноцінним життям зараз, не відкладайте назавтра здійснення своїх мрій. Я молюся за упокій душі мого любого брата і за мир в Україні. Жодна мати не повинна втрачати синів на війні. Вічна пам`ять Серьожі. Він назавжди залишиться в наших серцях, а для інших буде прикладом сили духу. Про нього пам`ятатимуть, допоки пам`ятатимуть про цю незрозумілу (принаймні, для мене) війну. Закликаю всіх однодумців з України: любіть свою Батьківщину, бережіть її, себе і своїх рідних! Ніхто не замінить вас для матерів, дітей, дружин. Нехай буде проклята ця війна! Мир Україні!»

Наталія БРЯНСЬКА

peredplata