ПОЛІТИКА І КАЗКА

ПОЛІТИКА І КАЗКАСучасне суспільство дуже політизоване. Його члени стежать за політичними новинами, більшість отримує їх з програм телебачення. А багато з цих інформаційних продуктів базуються на підступних пропагандистських технологіях, здатних підміняти реальний світ телевізійними картинками, що виглядають значно цікавішими, ніж сувора правда. Їхня дієвість підсилюється тим, що чимало людей прагне жити у світі казковому, простому і зрозумілому, де все людство чітко поділене на хороших (\”наших\”), і поганих («ненаших\”). «Наших» веде у світле майбутнє мудрий «обранець народу», а «ненаші» лише заважають їм досягти омріяного щастя. Завдяки солоденьким казочкам про \”наших\” або, навпаки, казкам страшним про \”ненаших\” політики отримують голоси обдурених виборців, а з ними – і владу.

Що дає політична культура суспільства

Професія політика потребує чималих фахових знань, а також умінь їх застосовувати. Як і в будь-якій серйозній справі, тут також необхідний талант і постійне професійне вдосконалення. Щасливими є країни, котрими управляють талановиті й умілі політики, пріоритетними питаннями для яких є національні інтереси. І біда іншим державам, де правлять людці, що всю свою енергію скеровують винятково на особисте збагачення. Зазвичай це бездарні, з украй низькою особистою культурою людці. Одного такого \”проффесора\” мали й ми на чолі держави та ледве його позбулися. Але якби лише його…

На жаль, подібних правителів у сучасному світі вистачає, як і не бракувало їх у попередні історичні епохи. Нині на планеті є понад двісті держав, з яких лише близько півсотнею керують цивілізовані й відповідальні політики. У інших же можуть правити закінчені негідники і маніяки, патологічні злодії й убивці, навіть справжні людожери. Частина з них захоплює владу за допомогою військових переворотів, але більшість цих кровопивців обирають наївні громадяни, які повірили казочкам про майбутнє \”процвітання\”, обіцяне брехунами-політиками.

Чому одним державам поталанило, а іншим – ні? А тому, що одні мають свідомих громадян, а інші – ні. Свідомість же визначається насамперед високою правовою і політичною культурою громадян. Сама собою вона не з\’явиться, її необхідно виховувати. Переважна більшість сучасних країн – це колишні колонії, напівколонії й залежні держави. Навіть Сполучені Штати Америки – єдина наддержава нинішнього світу, скинула колоніальну залежність від Великої Британії, піднявшись на війну за незалежність не так уже й давно – у 1775-1783 рр. Там, де свобода й суверенність виборювались особливо важко, формувалися основи нового суспільства, що й породжувало згодом по-справжньому свідомих громадян.

Американці мали змогу скористатися демократичними традиціями британців, що створювалися впродовж багатьох століть. Головна із них – участь населення у вирішенні державних справ. Завдяки системі виборів кожен повнолітній громадянин отримав змогу обирати своїх представників до органів влади, а також мав дієвий механізм контролю за діяльністю політиків і управлінців. В суспільстві виховувалася повага до закону, а закон захищав права всіх членів суспільства. Так формувалася висока правова і політична культура, яка дозволила країні розвиватися і досягати справжніх висот у різних галузях життя. Правда, ця система далека від ідеалу й час від часу дає зброї. А що вже казати про країни, які відстали у розвитку…

Казки замість справжнього життя

На жаль, більшість захоплених європейцями територій скніла під чужим ярмом, не чинячи опору. Населення колоній терпляче зносило гніт, шукаючи розради у шаманських культах або споживанні наркотичних речовин. Щоправда, й там подеколи спалахували повстання, проте їх швидко придушувати. Тільки зрідка окремим з них вдавалося визволитися і проголосити власну державність. Проте і в таких державах могли до влади прийти диктатори, які надовго гальмували їх розвиток. Повсталі чорні раби в Гаїті великою кров\’ю вибороли незалежність ще у XVIII столітті, але дотепер ця держава належить до найбідніших у світі. Найбільше незалежних держав з\’явилося у ХХ столітті, коли стрімко розпадалися старі колоніальні імперії. На політичній карті світу з\’являлися нові назви, за якими ховалися штучно об\’єднані території з різноплемінним населенням, яке ще необхідно було згуртувати навколо спільної ідеї.

З настанням періоду розквіту політичного казкарства вигадувалися історичні події, яких ніколи не було, штучно створювалися міфічні фігури національних героїв тощо. Власне, те саме за сотні років до розпаду колоніальних імперій для себе робили і самі колонізатори. Але новим державам потрібно пройти великий історичний шлях, щоб досягти того рівня, на якому перебувають громадяни старих країн. А мешканці постколоніальних держав ще не позбулися старої психології людей, повністю залежних від чужої сили. Нерідко вони чекають приходу месії, який поведе їх до омріяного раю. І цей рай не обов\’язково попереду – дехто бачить його в минулому.

Позбуватися віри у політичні казки

Сучасні українці також остаточно не позбулися віри у подібні казки. Правда, Революція Гідності засвідчила формування справжнього громадянського суспільства, члени якого вірять у власні сили і вчаться відстоювати свої права. Вони ще не стали більшістю, і чимало людей розчаровані у втрачених надіях. Але все добре необхідно відстоювати і боротися за нього до кінця.

Чи багато з нас готові взяти відповідальність за себе у власні руки? Ні, адже у попередній історичній епосі людину привчали, що за все відповідає \”начальство\”. От і нині нерідко можна почути гострі звинувачення на адресу київської влади за порушення графіку роботи тролейбусів у Чернівцях, поганий стан доріг тощо. А ми ж обирали депутатів міської ради та мера, з них і повинні питати за стан справ у місті. В ідеалі самі можемо підключатися до вирішення місцевих проблем – чимало з нас має можливості для цього. Волонтерський рух засвідчив наявність у суспільстві величезного потенціалу.

Досить небезпечними виявляються залишки психології минулих часів, коли люди вимагають негайного ув’язнення когось, а то й страти. У сталінські часи на масових мітингах лунали такі ж заклики. Злочинцям при владі вони розв\’язували руки у репресіях проти мільйонів людей. Вимагати необхідно не абстрактної кари для абстрактних начальників, а справедливого суду над тими, хто грубо порушує закон. Тоді й порядок у державі можна навести.

Ми живемо у складні часи – ворог намагається посварити українців і спровокувати в країні справжню громадянську війну. На зразок розпочатої у 1918 р. більшовиками, жертвами якої стало щонайменше чотири з половиною мільйони людей. Нині на нашій території з подачі Москви також ллється кров. Російська пропаганда розповідає казки про \”громадянську війну НА Україні\”, про \”київську хунту\”, \”звірства укро-фашистів\”. За цією пропагандою маскується бажання знищити українську державність, а нас знову загнати у московське ярмо. Але суспільство дорослішає, і замість казок вимагає правди. Знаючи її, зможемо вистояти, незважаючи на складні випробування.
Ігор Буркут, політолог