Рана від непоправної втрати ятрить зболену душу матері Івана Іліки Корнелії Іванівни та усіх рідних і близьких Героя
Старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї окремої мотопіхотної бригади (Гайсин) Збройних сил України Іван Миколайович ІЛІКА народився 25 червня 1966 року в м. Сторожинець. Коли хлопчикові виповнився рік, родина переїхала спочатку до с. Кам’янка Глибоцького району, а згодом – до райцентру Глибока.
Навчався у місцевій загальноосвітній школі №1. У 1981 році вступив до Глибоцького професійно-технічного училища, щоб отримати фах механізатора-ремонтника сільськогосподарських машин. По його закінченні вирішив продовжити навчання у Рівненському меліоративному інституті.
Строкову військову службу проходив у Волгограді.
У студентські роки одружився. Разом з дружиною Наталею виховував сина та доньку.
Працював на митниці, яка була єдиним його місцем роботи.
Захищати Україну від навали російських терористів призваний під час 4-ї хвилі часткової мобілізації у лютому 2015 року. 24 травня 2016 року помер у Харківському шпиталі внаслідок травм, отриманих у ДТП, що трапилася під час виконання ним службових обов’язків 20 травня цього ж року неподалік селища Коротич на Харківщині. Залишилися старенькі батьки, дружина, двоє дітей. Похований у селищі Глибока.
…Іван був найстаршою дитиною в робітничій сім’ї Миколи та Корнелії Іліки. Мав молодшого на рік брата Георгія та на 10 років – сестричку Ольгу. Змалечку, за словами матері, хлопець був «дуже зразковим». Завжди намагався у всьому допомагати батькам і привчав до сільської роботи брата та сестру. Любив поратися по господарству. Розумів, що кожен чоловік має шанувати й як слід обробляти землю-годувальницю, лише тоді вона віддасть належне сторицею. Дуже поважав батька та матір, котрі важко працювали, щоб дати своїм дітям освіту й забезпечити умови для їхнього зростання і розвитку нічим не гірші, ніж у однолітків. «Я ніколи не чула, аби мої діти посперечалися чи посварилися між собою, такими були дружними», – зітхає Корнелія Іванівна.
У школі Іван також намагався бути прикладом для всіх, завжди чемно поводився та гарно вчився. Успішно закінчив професійно-технічне училище, а в інституті, де здібному юнакові запропонували продовжити навчання, за зразкову поведінку та відмінні успіхи отримував престижну на той час Ленінську стипендію. Так було й під час служби в армії: рідні не могли натішитися численними подяками від командування за сумлінну службу сина та гарне його виховання.
…Своє кохання, симпатичну студентку Наталю, Іван зустрів, навчаючись на першому курсі вишу. Дівчина так сподобалася юному буковинцеві, що невдовзі він запропонував їй свою руку і серце. Батьки намагалися умовити сина трохи зачекати з одруженням – мовляв, він ще дуже молодий, та й потрібно краще пізнати одне одного. Але хлопець рішуче повідомив, що коли рідні проти, то він організує комсомольське весілля, але не чекатиме і дівчини не покине нізащо…
«Довелося зіграти весілля. Ми прийняли і полюбили невістку, як свою доньку, – пригадує пані Корнелія. – Молоді жили на Рівненщині, невдовзі у них народився синочок Сашко. Іван дуже любив довгоочікуваного первістка, а коли на світ з’явилася ще й крихітна донечка Оксанка, мов на крилах літав.»
Рідні час від часу відвідували новостворену сім’ю та допомагали молодятам звестися на ноги. Було нелегко – вони мешкали в інститутському гуртожитку, і лише згодом невістка з дітками переїхала до своїх батьків у Сарни. І відтоді батько-студент щовихідних долав сотню кілометрів до дітей та дружини. Зрідка, та все ж намагався обов’язково поїхати й до Глибокої – провідати батьків.
По завершенні навчання Іван прийняв рішення повернутися разом з любою дружиною, синочком та донечкою повернутися на свою рідну Буковину. Бо знав напевне: ніде у світі немає такої неповторної природи, талановитих, життєрадісних і готових прийти на допомогу людей, такого цілющого повітря, такого духмяного цвіту, синього неба…
Вже на своїй малій батьківщині влаштувався працювати на митницю. Цій непростій роботі він присвятив 24 роки свого життя. Разом з коханою ростив дітей, а для татуся та матусі надалі залишався «правою рукою»: «Спочатку вони оселилися у нас, – пригадує Корнелія Іванівна. – Потім переїхали до орендованої квартири. Але й тоді, і коли син добився помешкання для сім’ї у одній з п’ятиповерхівок райцентру, вся робота на нашому обійсті – у саду, на городі – була на його плечах.»
Оскільки брат та сестра зі своїми сім’ями жили у Чернівцях і не могли часто приїжджати до батьків, Іван пішки навпростець, через поле та городи, щоразу діставався до рідного дому. За допомогою мотоблока, придбаного для полегшення ручної роботи, не лише все виконував у господарстві, а й сусідам допомагав. Любив сад – самотужки чистив, щеплював молоді деревця, радів появі перших плодів. Зараз, за словами батьків, кожне з тих дерев у саду, кожна квіточка, травинка нагадує про нього …
А потім розпочалася реорганізація митниці, і Іван Іліка потрапив під скорочення штату. Це, звісно, не могло не засмутити повного ще сил чоловіка. Тим більше, що за довгі роки він встиг дуже полюбити свою роботу та стати висококласним спеціалістом.
…Як тільки пролунали перші ворожі постріли на сході України та розпочалася часткова мобілізація, Іван одразу заявив рідним, що піде захищати свою землю від терористичної навали. Корнелія Іванівна, почувши рішучу заяву сина, розплакалася. Відмовляли та просили не залишати їх дружина, діти.
Але Іван не послухав. 2 лютого 2015 року він з’явився до районного комісара, отримав повістку й уже наступного дня пройшов медичну комісію. 4 місяці перебував на полігонах на військових навчаннях. Далі ж був Схід. Потрапивши у горнило війни, сам давав собі раду і ніколи нічого не просив йому висилати чи передавати. Лише аби сім’я берегла себе, а брат, сестра, дружина, діти допомагали та підтримували одне одного і стареньких батьків.
«Мій син рік відслужив на передовій, і вже мав демобілізуватися. Якраз збирав необхідні для цього документи. Я так зраділа, коли на Великдень, 1 травня, він приїхав додому. Почувши ж, що збирається назад, дуже просила залишитися вдома, – витирає гіркі сльози матуся Івана Іліки. – «Там немає заміни, мамо, я ще відслужу зо два тижні й приїду – уже назовсім».
…Родина якраз готувалася до торжества – 11 червня мав одружуватися син Івана. Тож батько був невимовно радий за свого нащадка та планував погуляти на весіллі вже як демобілізований. Повернувшись назад на Схід, телефонував, як зазвичай. Мати і дружина нагадували, аби не наражав себе на небезпеку, а він відповідав: «Не переживайте, все нормально. Ми тут тільки те й робимо, що бережемося».
А потім був останній від нього дзвінок. «Де ти, мамо? Через два-три дні я вже буду вдома. Лише не хворій. Пий пігулку й чекай на мене…» І тоді ненька, виснажена тривалими хвилюваннями, почувалася вельми щасливою: її Іванко ось-ось вже приїде. Але…
За кілька днів по тому вона дізналася, що син 20 травня 2016 року потрапив у дорожньо-транспортну пригоду поблизу селища Коротич, що під Харковом. Про це повідомили з військового комісаріату. Що могло трапитися? Чому так жорстоко розпорядилася доля? Він вже передавав справи іншому офіцеру і разом з побратимами їхав з Луганська до Києва, аби навести порядок з документами, слід було також списати розбиту ворогом техніку… Двоє одразу розбилися насмерть, доля ще одного військового родині не відома. А він ще п’ять днів пролежав у комі…
«… Нічого конкретного мені не казали, – пригадує найжахливіші дні свого життя Корнелія Іванівна Іліка. – На п’ятий день після аварії до мене додому раптом приїхали молодший син та донька. Відчувши лихо, проте все ще сподіваючись, що помиляюся, я запитала, що сталося. «Ваня помер», – долинуло у відповідь. І тут я зрозуміла, що втратила сенс життя. Як це? Чому? Він обіцяв берегтися!
Уже не пам’ятаю, чи чула, усвідомлювала, що казали діти, онуки, сусіди. У голові була єдина думка: того, хто нам з батьком завжди приходив на допомогу, підтримував, не рахуючись з власним часом, хто був нашою найчеснішою честю й найсовіснішою совістю, того, на кого у житті була найбільша надія, вже немає… І ніколи не буде…»
…Івана Іліку поховали на Глибоцькому цвинтарі. Приїжджали військові побратими, було багато земляків з вінками, квітами та свічечками. Згадували бійця-патріота як добропорядного громадянина і справжнього офіцера, котрий пішов виконувати свій священний обов’язок – захищати Україну. Півтора року воював на фронті – на Луганщині та Донеччині, і виконав цей обов’язок з честю.
«Мій син любив справедливість. Він і ТУДИ поїхав її виборювати, а знайшов, виходить, лише на Небесах», – рана непоправної втрати ятрить зболену душу МАТЕРІ Героя. Вічна йому слава, вічна наша шана і пам’ять…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
