Народ перемогти неможливо. Буває, що велика держава нападає на маленьку, проте війну програє. Наприклад, США – наймогутніша країна сучасного світу, програла значно меншому і слабшому В\’єтнаму. Так і могутній СССР не зміг перемогти відсталий Афганістан. Загарбники наштовхнулися на опір народу і мусили відступити. Досвід народних воєн згодиться сучасній Україні на випадок розширення російської агресії.
Роль територіальної оборони
У багатьох країнах створено систему територіальної оборони, здатну протистояти сильному противнику. Мабуть, найефективнішим прикладом такої системи є швейцарська. Гірська Швейцарія ідеально готова до оборони. У разі ворожого нападу більшість швейцарських громадян миттєво зі зброєю в руках підніметься на захист своєї батьківщини. Зброя та боєприпаси зберігаються у них вдома, і кожен боєць знає, куди він має прибути у разі оголошення тривоги.
Регулярні навчання дозволяють зберігати бойові навички, а самі швейцарці готові битися за свій дім до останнього. Не дивно, що ця держава не воює століттями: потенційний ворог чудово розуміє, що в разі нападу на Швейцарію зазнає непоправних втрат і не зможе окупувати країну. На Європейському континенті у ХХ столітті палали дві світові війни, а мирну країну в самому його центрі не зачіпали жодні бойові дії.
Власні системи територіальної оборони створили нині балтійські держави. Вони готові поділитися з нами цим досвідом. Правда, їхні системи ще не випробувані на практиці, але спеціалісти оцінюють їх позитивно. Озброєний народ має мотивацію захищатися від потенційних загарбників, і цей чинник стримує апетити агресора.
Внутрішньо стабільним державам необхідна територіальна оборона, а для тих, що розриваються внутрішніми суперечностями, вона становить небезпеку. Тут можна навести приклад соціалістичної Югославії. Вона існувала між двома військовими потугами – НАТО і Варшавським договором. Її регулярна армія не могла перемогти у відкритому бою таких противників. Тому, виходячи з власного партизанського досвіду Другої світової війни, югослави створили у 1969 р. всеохоплюючу систему територіальної оборони.
Вони готувалися до тотальної війни з могутнім противником і залучали до навчання військовій справі практично все доросле населення країни. Частини територіальної оборони могли виставити до 3 мільйонів бійців. Громадяни СРФЮ від 16 до 65 років, котрі здатні носити зброю, вчилися азам партизанської боротьби. Адже у разі окупації території країни ворогом, на базі територіальної оборони повинні були створюватися партизанські загони. А в мирний час у кожному населеному пункті існували підрозділи, як правило, – роти, в більших містах – батальйони і навіть бригади. Вони мали стрілецьку зброю, гранатомети, міномети. Були й артилерійські батареї, що мали застарілі гармати. А на морському узбережжі підрозділи тероборони отримали старі канонерки, щоб у разі необхідності відбивати спроби противника висадити десант.
Частини територіальної оборони перебували під командуванням Югославської Народної Армії, але на початку 90-х рр., у момент розпаду СФРЮ, вступили у бої з нею і стали основою для створення нових армій держав, що утворювалися на руїнах соціалістичної Югославії. Досвід показав: недостатньо навчені й озброєні \”територіальці\” зуміли перемогти найкращу армію на Балканах. У них був сильний бойовий дух і бажання захистити свої щойно створені нові держави.
Територіальна оборона саме і створюється для захисту рідної хати. Її завдання – зупинити ворога і разом з частинами своєї регулярної армії розбити його. А якщо ворог захопить певні території, то розгорнути на них ефективну партизанську війну, яка паралізує волю противника.
Сучасна партизанська війна
Коли Москва готувалася до війни з Україною, частина московських генералів висловлювала побоювання, що в разі окупації українських земель на них розгортатиметься сильний партизанський рух. А здолати його дуже важко – українські повстанці попсували багато крові совітам. Але армійських генералів почали заспокоювати чекісти: мовляв, існують новітні способи боротьби з партизанами, які дозволяють швидко придушувати народний опір.
І от неоголошена війна розпочалася. Вона ведеться на частині території Донецької і Луганської областей, непридатній для ведення класичної партизанської боротьби, де немає великих лісових масивів, боліт і високих гір. Але для російських агресорів вкрай неприємною несподіванкою стала діяльність українських партизанів навіть у таких умовах. Підриви бойової техніки і складів боєприпасів, диверсії на залізницях і шосейних дорогах, замахи на російських військовослужбовців – все це показало, що опір агресорам зростає.
Недавно російські найманці з так званої контррозвідки \”народних республік\” затримали на окупованій територію групу зовсім молодих хлопців, які активно боролися за Україну. Очолював її вісімнадцятирічний командир, а серед партизанів були навіть чотирнадцятирічні. Хлопці завдали ворогові відчутної шкоди, вивели з ладу серйозну техніку, здійснили інші диверсійні акти.
Днями розлоге інтерв\’ю українським ЗМІ дав щойно звільнений з ворожого полону Володимир Жемчугов, який втратив обидві руки і зір, коли підірвався на розтяжці. Він розповів про партизанську діяльність своєї групи, що діє в районі Красного Луча на Луганщині. За словами партизана, опір місцевого населення окупантам поступово зростає. Вони використовують найсучасніші технології, що дозволяє маскуватися під мирних мешканців і ефективно діяти у ворожому тилу.
Недарма настрої російських військовослужбовців в тих місцях міняються в гірший бік. Все частіше вони відмовляються продовжувати службу на Донбасі й вимагають повернення додому. Але Путін має зовсім інші плани. В Росії проведено великі військові навчання \”Кавказ – 2016\”, метою яких було налякати НАТО \”могутністю\” російської армії, нібито готової воювати мало не з усім світом. Хай лякають. А нам необхідно кріпити оборону своєї країни, готуючись і до народної війни. Така готовність здатна зупинити агресора й примусити його відмовитися від чергових авантюр.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
