«Проста біблейська істина діє при всіх часах і народах. Український народ і наш час – не виняток.
Буковина ще колись буде гордитися, що її дорогами ходили ноги Івана Назаровича Снігура, Заслуженого майстра народної творчості України. Чернівці будуть пишатися тим, що Іван Назарович майже все своє свідоме життя прожив тут. Це для Буковини, для Чернівців, для України він зібрав і зберіг таке багатство, про яке інша країна могла би тільки мріяти. А якби мала таку людину в себе, то осипала би сріблом-злотом, створила б усі умови для кращої творчої праці. Колись усі ми ще пошкодуємо за цими роками, коли до Івана Снігура і до його діяльності ставилися абияк. Це буде колись…
Сьогодні ж Івана Назаровича по-справжньому оцінили його односельці з Грозинців Хотинського району. Саме звідси в часи румунської окупації почався хід Снігура у вічність. Тоді ще маленьким хлопчиком він одразу вирізнився серед своїх однолітків. Слухняний, роботящий, допитливий – хотів знати все і негайно. Його улюблений дідусь Михайло намагався передати онукові мудрість життєву і розум селянський щодня і щогодини. Малому Іванкові тоді не терпілося завершити всі свої домашні справи, дочекатися неділі, аби цілий день слухати старого мудрого бессарабця, вловлювати кожне його слово, запам`ятати якнайбільше цікавих і розумних оповідок, а згодом передати людям. У ті роки цього не вдалося. Румунська окупація позначилася на шляху Івана Назаровича тим, що не дала йому відповідної світської освіти… Жоден зайда на нашій землі не хотів, аби українці вчилися. Їм так легше було тримати у покорі цей народ, цю націю.
Друга світова війна глибокою раною пройшла крізь душу підлітка. А після війни стало найстрашніше. На Бессарабії організували штучний голод. Люди вимирали цілими селами. Дивом тоді залишився живим Іван Назарович Снігур. Голодні роки завели його до Чернівців, де вмілі, золоті руки вберегли від голодної смерті. Як буковинський дуб чіпляється корінням за землю, так міцно вчепився за життя Іван Снігур. І вижив. Бог не дав йому тоді вмерти. Він зберіг митця для Чернівців, для Буковини, для України, для всього світу.
Ми не відаємо, яким чуттям Іван Назарович умів вловлювати те потрібне і прекрасне, повз яке інші проходять, не звертаючи жодної уваги. А з роками ті речі, які зумів зібрати і зберегти Майстер, стали неоціненим багатством.
… «грабували резиденцію митрополитів (теперішній університет) і палили ікони. Люди спокійно дивились і не заважали». Тільки Снігур буквально кидався у вогонь, вихоплював з нього дорогоцінні шедеври і ховав у місцях, відомих тільки йому. Через роки і десятиліття йому “нагадали” ці геройські вчинки, відплативши так, аби на все життя запам`ятав. У 70-і роки запроторили до в`язниці, навішали ярлики, били, катували… І ніхто, навіть слідчий, котрий катував його (живе досі в Чернівцях і ходить по місту в темних окулярах – П. К.), не розумів, для чого він це робить. І судді не розуміли, і ті, хто давав вказівки судити Снігура, не розуміли. Але робили свої темні справи.
…Розпинали Снігура, топтали його, катували, голодом морили, а він жив. Назло усім зловмисникам жив і творив. Творив так, що його творами весь світ захоплюється. Хіба не Параджанов першим звернувся до Снігура за допомогою, коли знімав “Тіні забутих предків”? Хіба не у Івана Миколайчука і його “Білого птаха з чорною відзнакою” Іван Снігур був етнографічним консультантом? А хіба не він особисто створив музей Федьковича в Путилі? Невже все забули?! Чи невигідно сьогодні пам`ятати?! Бо багато з тих, хто раніше Івана Снігура в катівні запроторював, ще й сьогодні при владі (вже українській) міцно сидять.
Великий Майстер їх збоку лишав. Не звертав на них уваги. Творив так, як Бог талану дав. Робив те, що для Вічності корисне. Служив Україні так, як повинен би це робити розумний, слухняний син.
Нещодавно Іван Назарович написав другу книгу під назвою “Грозинці на крилах історії”. Про своє рідне село. Він виконав обітницю, яку дав колись своєму дідові Михайлу. Через десятиліття він доніс до людей велику і мудру правду свого діда разом з правдою, яку сам встиг пізнати. На презентації цієї книги у клубі рідного села ніде було стати. Прийшли всі. Вшанували Майстра, вклонилися йому за працю, за правду.
Грозинчани мають свого пророка.
А Буковина і Чернівці (вірніше, дорогі наші керівники ) досі чогось чекають. Чи не смерті Майстра?! Аби після того, як він відійде, розграбувати все те багатство, яке для людей хотів залишити Іван Назарович Снігур.
Ми вже кілька років підряд бачимо, як на різних рівнях чиновники б`ють себе в груди і рвуть на собі краватки (ледь землю не їдять), запевняючи, що вони все зроблять для того, аби був музей тих речей, які Снігур хоче залишити Україні. І де той музей?!
Брехуни! Великі брехуни живуть у Чернівцях. Але Майстер за своє життя бачив таких немало. Вони його знають одного. Вони відійдуть без слави і без майбутнього. Іван Назарович Снігур уже вписаний великими літерами в історію України та її народу».
P.S. Цю статтю я написав давно. А надибав її тоді, коли помер Іван Назарович Снігур. На сайті Севастопольського музею побуту Західної України ім. Івана Снігура. Таки так, є музей Майстра. Але в окупації, в Криму. Ще вчора я міг читати і дивитися фото на сайті музею. Що з музеєм – невідомо.
А у Чернівцях ніби нічого й не сталося. Помер Снігур, то й помер. Вічна йому пам`ять! А музей? Та кому він потрібен? Так тепер думають ті, хто ціле життя заважав Майстрові. Ті, хто йому заздрив і ненавидів його. Ті, хто, ніби чорні круки, уже кружляють над добром Івана Назаровича, яке він заповів своїй дружині Ользі Петрівні. Чуйте і знайте: не вам, заздрісники і пройдисвіти, не вам, ниці владники і тупі чиновники, не вам, графомани і плагіатори, не вам, бездарі і культурно-мистецькі євнухи… Ви не спромоглися навіть на те, аби гідно провести у кращий світ Великого Майстра.
Коли помирає подібна людина, відразу створюється комісія зі збереження спадщини митця. Не створили.
«Петре! Вони ні на що не здатні!» – так казав мені Іван Назарович Снігур перед смертю.
Я все ж сподівався, що він перебільшує. Таки ні! Він ще применшив їхню бездарність і ницість. Вони спромоглися тільки покласти до домовини синьо-жовтий вінок. Слова ж сказати не спроможні. Бо духовно бідні і тупі.
Музею Івана Снігура у Чернівцях нема. Не було за життя, то йому не треба й після смерті. Нам треба. Поки не розікрали, не розхапали багатства, старожитності, безцінні твори мистецтва, мусимо вимагати від влади, аби таки знайшла приміщення під музей.
Іван Снігур казав мені, а я всім передаю його слова: «Мені нічого не треба. Я все маю. Але хочу це все залишити людям, Буковині, Україні. У мене є всі речі, аби облаштувати трикімнатну квартиру чернівецького міщанина кінця ХІХ – початку ХХ століття. Є меблі, лампи, миски, ліжко і все, що треба. Я там хочу переспати одну ніч після того, як зроблю все необхідне. І залишу це все Чернівцям. Але видно, що це вже мені не вдасться зробити…»
Ці пророчі слова Іван Назарович сказав за три дні до смерті. Не чули його. Бо глухі! Не бачили того, що зробив і залишив. Бо сліпі!
Не знали ціни йому! Бо дурні!
А зараз вони уже довкола ходять і лізуть у всі дучки, аби поживитися скарбом Івана Снігура. Аби легше це було зробити тепер, за життя Майстра вони перешкоджали йому описати свій скарб, інвентаризувати і таким чином захистити від розкрадання.
Допоки будуть радитися і збирати комісії, начальнику поліції варто би взяти під охорону багатства Івана Снігура. А начальнику СБУ – посилити контроль за тими, хто буде охороняти, і за тими, хто намірений грабувати. Адже ці скарби – національні багатства держави. І всім радитися з Ольгою Петрівною, дружиною Івана Назаровича. Адже все це він заповів їй.
peredplata
