«Син любив нас з батьком. Але більше любив Україну…»

«Син любив нас з батьком. Але більше любив Україну…»Матуся Віталія Чунтула Гізела Рудольфівна тяжко переживає втрату єдиного сина

Старший солдат, оператор-радіотелефоніст розвідувального взводу спостереження 54 окремого розвідувального батальйону військової частини В2803 (Новоград-Волинський) Віталій Манолійович ЧУНТУЛ народився 8 грудня 1972 року в м. Чернівці. Навчався у школі №16, згодом в міському профтехучилищі здобув професію столяра-меблевика.
З 8 червня 1993 по12 грудня 1994 р.р. проходив строкову військову службу в ракетних військах (м. Хмельницький).
Працював на деревообробному комбінаті та впродовж багатьох років ліфтером у міській лікарні.
Боронити Україну від російських терористів був призваний по мобілізації 14 серпня 2015 року.
Загинув 23 липня 2016 на Донбасі (селище Гнутове) під час артилерійського обстрілу. Залишилися старенькі батьки. Похований 27 липня цього ж року на кладовищі по вул. Зеленій у рідних Чернівцях.

Попри те, що був єдиним у родині сином, Віталій ріс невибагливим, слухняним та працьовитим хлопчиком. І завжди готовим прийти на допомогу іншим. Бачачи, як хтось із сусідів, а особливо літніх жінок, несе важкі сумки, ніколи не проходив байдуже повз них.

Змалечку матуся з батьком прищепили хлоп’яті любов до читання. Саме через книги він знайомився з різноманіттям навколишнього світу. «Коли записували його до школи, директор почав запитувати, яка це буква, а яка це. А Віталік сказав: «Дайте мені газету, будь ласка». І почав читати так, що педагог був неабияк вражений…» Спочатку невеличку домашню бібліотеку хлопець постійно поповнював різноманітними цікавинками і дуже їх беріг.

Рано у Віталія проявилися й здібності до малювання. Саме тому, навчаючись у загальноосвітній школі, він успішно склав іспити та паралельно закінчив і художню. На прохання вчителів часто оформляв змістовні й цікаві стіннівки, на дозвіллі ж малював усе, що бачив: ілюстрації, натюрморти, пейзажі…
Мати пригадує, яким її син був завжди акуратним, наскільки висока виконавча дисципліна була йому притаманна. «Жодного мого доручення чи прохання сусідів, вчителів, знайомих та навіть чужих людей ніколи не проігнорував». Попри невеликі родинні статки, у школі намагався обов’язково якось виділитися. Якщо потрібно було прийти святково одягненим на позакласний захід, Віталій виглядав одним з найкращих. Якщо вже доводилось робити подарунок до свята однокласниці, то саме у нього він був най-більшим і найвагомішим. І, що найголовніше, корисним.

…Він хотів мати просту робітничу професію, яка була б завше потрібною людям. Тож не випадково після закінчення школи пішов навчатися до професійно-технічного училища, де готували фахівців з виготовлення меблів. А потім успішно закріплював набуті знання уже на практиці, влаштувавшись працювати на місцевий деревообробний комбінат.

А ще він займався спортом. Вдосконалював своє тіло, вдосконалювався внутрішньо. Зі шкільного віку готував себе до майбутньої служби в армії – затримуючись на тренуваннях, часто пояснював, що захисник Вітчизни має бути достатньо витривалим та спортивно розвиненим.

«Син любив нас з батьком. Але більше любив Україну…»

Строкову службу проходив неподалік Чернівців, на Хмельниччині. І там, серед таких, як сам, строковиків-солдатів, вирізнявся надзвичайно високою дисциплінованістю. Батькам часто надходили листи-подяки від командування за гарне виховання сина-солдата.

«Син любив нас з батьком. Але більше любив Україну…»

Демобілізувавшись, Віталій не зміг продовжити працю на попередньому місці – йшли 90-і роки, підприємства одне за одним закривалися, банкрутували…Але юнак не розгубився. Влаштувався ліфтером у міській лікарні швидкої медичної допомоги, аби допомагати хворим, і пропрацював там 21 рік. Люди, котрі поступали до цього медичного закладу на лікування, ставилися до нього з великою прихильністю. Дуже поважали розважливого, мудрого колегу Віталія Чунтула й у колективі.

…Коли стояв у Києві Майдан, молодий чоловік місця собі не знаходив. Особливо ж обурювався, коли почали гинути майданівці: «Це неправильно, не так має бути, – роздумував уголос. – Кому і що винні ці люди? Вони ж лишень хочуть кращого майбутнього…»

Ніхто не міг передбачити анексію українського Криму. Аж тут російські посіпаки розв’язали військові дії ще й на нашому Сході. Почалася часткова мобілізація.
Гізела Рудольфівна пригадує, що Віталій одразу сказав про своє бажання захищати Україну. Однак переживав, що у 40-літньому віці військовозобов’язаних вже знімають з обліку, і тому його можуть не взяти. Мати та батько цьому навіть раділи – син був для них, літніх та немічних, єдиною надією і опорою. До всього, Гізела Рудольфівна на той час була вже інвалідом по зору, а Манолій Васильович – по слуху. Та й самому Віталію усе частіше дошкуляли проблеми з високим тиском…

У серпні 2015 року він таки отримав повістку і не відмовився від неї. Плакала та просила військових не забирати єдиного сина мати. А Віталій лагідно заспокоював неньку й обіцяв, що чимшвидше вижене ворога з рідної землі й одразу повернеться додому…
Проходив військову перепідготовку у Рівному, а згодом – у Чернігові. Звідти разом з побратимами поїхав на неспокійний Схід.

Що насправді там відбувається, батькам не повідомляв. Як і того, що служить у престижному розвідувальному взводі спостереження на дуже відповідальній військовій посаді радиста-телефоніста. Щоразу зв’язувався з рідними: «Усе добре, не хвилюйтеся. Чекайте на мене». Так було впродовж майже року. Мати бійця пригадує, як він змінився під час служби, і це відчувалося навіть з короткочасних розмов по телефону. А особливо було помітно під час його 10-денної відпустки, проведеної вдома навесні цього року.

«Син любив нас з батьком. Але більше любив Україну…»

По-іншому став оцінювати життя, а кошти, які отримував, переводив на материні рахунки та просив складати гривню до гривні. «Я приїду, мамочко, дочекайтеся мене. Зробимо вдома гарний ремонт, я одружуся і заживемо по-новому – весело і щасливо… Не будемо вже жити таким життям, як було раніше. Все буде чудово». І вони з батьком чекали…

«У п’ятницю (22 липня 2016 року) дзвінка не було, – витирає сльози пані Гізела. – В суботу також. І я, відчуваючи незрозумілу тривогу, почала ні з того, ні з сього плакати. Усе ж терпляче сподівалася почути голос любого синочка…»

Тоді вона ще не знала, що її Віталій героїчно загинув саме у суботу вдосвіта – 23 липня. «Під час виконання військового завдання. Був ворожий артилерійський обстріл…», – повідомили представники військового комісаріату вже у понеділок, коли Чернівці гули новиною про чергову втрату на війні… Побратими згодом розповідали, що у лісосмузі поблизу населеного пункту Гнутове Маріупольського району (Донецька область) саме відбувалася зміна варти, звідки стежили за позиціями противника. Військових було кілька. Один з них, угледівши ворогів, кинувся передавати цю звістку, але не встиг: зненацька почався артобстріл. Міна вибухнула під ногами Віталія… Жоден з хлопців не залишився живим: двоє, в тому числі й він, загинули від вибухових травм на місці. Решта не витримали больового шоку від множинних поранень. Поки тривав обстріл, санінструктор навіть не міг забрати понівечених тіл побратимів…

«Я запитувала, чи був мій син у належному спорядженні – касці, бронежилеті. Сказали, що був, але це не допомогло… Він не думав помирати. Залишалося дослужити якихось півмісяця, і я вже уявляла, як його обніматиму по приїзді додому. Щоб уже ніколи, за будь-яких обставин, не розлучатися. Не судилося…»

Віталія хоронили 27 липня 2016 року. На прохання матері та батька, неподалік його домівки – на кладовищі по вулиці Зеленій, аби їм було зручно його навідувати. Зійшлося багато людей. Квітами і вінками встеляли дорогу героїчного СИНА, їхньої найбільшої надії і опори, до місця вічного спочинку. У скорботі схиляли голови побратими та співробітники Віталія, запалювали лампадки, свічечки. Від непоправного горя ненька бійця майже зовсім втратила й без того слабкий зір. Як далі жити, не знає. Розуміє, що зростила справжнього захисника України, Героя. І звертає заплакані очі до неба: поведи, всемогутній Господи, мою єдину дитину райською стежиною…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів