Про борця за Україну Павла Загарюка розповідають близькі люди та побратими
Військовослужбовець 128 гірсько-піхотної бригади (м. Мукачеве, Закарпаття) Павло Дмитрович Загарюк народився 6 жовтня 1965 року в Чернівцях. Навчався у загальноосвітній спеціалізованій школі з іноземною мовою навчання №7. Після закінчення навчального закладу одружився.
У 1983 році був призваний до армії. Служив упродовж двох років в Ахтубинську (нині Російська Федерація) в авіаційних військах. По поверненні працював на заводі «Металіст». Внаслідок скорочення виробництва пішов працювати на станцію технічного обслуговування автомобілів, згодом займався дистрибуційною діяльністю на приватних підприємствах. Виховував сина Олександра від першого шлюбу та донечку Юлію від другого шлюбу.
Мобілізований захищати цілісність та державний суверенітет України під час третьої хвилі часткової мобілізації у серпні 2014 року.
Комісований за станом здоров’я (отримав поранення у зоні АТО) в серпні 2015-го. Помер 11 жовтня 2016 року. Похоронений на Центральному міському кладовищі.
Павло народився у звичайній чернівецькій робітничій родині та був старшим сином. Ім’я хлопчик отримав на честь дідуся по батьковій лінії, тож Дмитро Павлович дуже цим пишався. Ріс разом зі своїм молодшим на чотири роки братом Юрком. Батьки старалися виростити хлопчиків справжніми чоловіками, тому з раннього віку привчали їх до самостійності.
Як старший за віком, Павло мусив допомагати та підтримувати молодшого брата. Часто доводилося відповідати перед матір’ю та батьком навіть за його проступки. Але спокійний та урівноважений хлопець ніколи не ображався на надміру енергійного та дуже жвавого Юрка. Навпаки, часто заступався за нього не лише перед дворовими однолітками, а вже й у школі. Бувало, задерикуватий у дитинстві малий зробить комусь якусь капость, а за захистом неодмінно біжить до брата. Павло тоді дуже виважено та з таким «знанням справи» розставляв крапки над «і», що інцидент вичерпувався негайно…
У школі хлопець вчився посередньо. У старших класах чи не найбільшу увагу приділяв урокам фізкультури – готував себе до служби в армії, розуміючи, що загартованим юнакам там значно легше. Тому спортом займався ще й додатково – відвідував секцію дзю-до. Також захоплювався автомобілями, почасти спостерігаючи у дворах будинків та гаражах, як їх ремонтують.
А потім до Павла прийшло юне кохання. Велике та всесильне – так він вочевидь вважав. Ледь закінчивши школу, одружився. Невдовзі молода дружина народила йому синочка і молодий татусь неабияк радів первісткові. Потім на певний період подружжя розлучила армія. Служив Павло далеко від рідного дому – в російському Ахтубинську. У престижних лавах – військовій авіації.
Демобілізувавшись, мов на крилах летів додому – до дружини та сина, однак така бажана зустріч обернулася розчаруванням. Молода сім’я розпалася, не витримавши випробування часом у два «армійські» роки.
Проте Павло недовго був сам. Знову закохався і одружився вдруге. У другому шлюбі народилася донечка, яку, за взаємною згодою з дружиною Альоною, назвали Юлею. Тим часом внаслідок певних життєвих обставин Павлового первістка Сашка змушена була забрати до себе його нині покійна мати Марія Денисівна. Аби не виникало жодних суперечок у новій сім’ї старшого сина, саме бабуся стала для любого онучка й законним опікуном… Молодий татко працював на місцевому заводі «Металіст», розриваючись між сином, що жив з батьками, та новою сім’єю, де зростала маленька крихітна донечка. Але й цей шлюб розпався. Павло намагався подовгу працювати, аби відволіктись від тяжких дум. А коли почалося скорочення виробництва, знайшов роботу на станції технічного обслуговування автомобілів, став добрим спеціалістом з кузовних робіт. Трохи згодом, шукаючи належного заробітку, подався до приватних структур. У житті Павла Загарюка з’явилася третя дружина, Вікторія.
Коли ж розпочалися суворі військові дії на Сході, чоловік вирішив піти на фронт. Розповідав близьким та знайомим, що не може перебувати осторонь та пасивно споглядати, як терористи плюндрують українську землю. Тим більше, що має хоч невеличкий, а все ж досвід служби у війську.
Він декілька разів ходив до міського військкомату, але там записували молодших за віком. До всього, і міцним здоров’ям чоловік похизуватися не міг – почасти відчував болі в шлунку, хоча й не звертав на це особливої уваги.
У серпні 2014 року, під час третьої хвилі часткової мобілізації, Павло Загарюк врешті отримав довгоочікувану повістку. Вирішив не виказувати свою таємницю про нездужання під час проходження медичної комісії…
«Ми з Павлом познайомилися на збірному пункті на Кемпінгу (мікрорайон Чернівців, – авт.), – розповідає його побратим Олег. – Майже всі там були добровольцями, і він насправді був чи не найстаршим за віком. Але цього ніхто не помічав – зовні він скидався на значно молодшого…»
… Автобуси везли мобілізованих на Закарпаття – до 128-ї гірсько-піхотної бригади. Дорогою Павлові зателефонував син Олександр – мешкаючи на Сторожинеччині, він навіть не знав про патріотичний вибір свого батька. «Якщо ти так вчинив, то я також йду проситися, аби мене взяли в АТО», – сказав Сашко. Чоловік розгубився та кинувся просити хлопців, щоб дали координати військових, аби запобігти відправленню на схід України ще й сина, у якого аж шестеро маленьких донечок! Адже зрозуміло: він, батько, їде на справжню війну, де все може трапитися. І готовий до всього, аби тільки якнайшвидше очистити рідну землю від знахабнілого ворога. Синові ж треба ростити дітей…
У Мукачевому відбулося розформування «новобранців». Олег і Павло опинилися в батареї управління зенітно-ракетних установок. Розпочалося навчання. Олега призначили водієм бойової машини, Павла – стрільцем. Доля ж вирішила роз’єднати друзів: у 128-й гірсько-піхотній бригаді Олег перебував лише два тижні та був комісований за станом здоров’я, Павло ж після навчання відправився у «гарячі» точки.
Розуміючи, що без спілкування з побратимами вже не може, Олег зайнявся волонтерством. «Я спілкувався з земляками-буковинцями досить близько, – пригадує волонтер. – Знаходив і доставляв їм військове обмундирування, харчі, пізніше – необхідні техзасоби: рації, телефони. Часто виконував особисті прохання Павла. А якось зібрав у Чернівцях їхніх дружин та повіз провідати чоловіків-бійців. Усі хлопці тоді отримали звільнення від служби й впродовж доби насолоджувалися спілкуванням та присутністю своїх «половинок». Була й Віта – третя Павлова супутниця життя. Тоді всі почувалися дуже щасливими…»
Згодом кілька хлопців опинилися в Дебальцевому, інші – в Нікішиному.
Павло телефонував не часто. Де перебуває і що відбувається довкола, не говорив. А якось після чергового мінометного обстрілу позицій українських вояків терористами отримав серйозне поранення в ногу. Спочатку бійця лікували в Артемівську, пізніше відправили до Харкова. Але поранення було надто серйозним, і для продовження лікування він приїхав до Чернівців. З паличкою, кульгаючи на поранену ногу, від якої вже починала боліти й спина… Чи це якийсь злий фатум, чи збіг життєвих обставин, але йому, будучи пораненим і нездоровим, довелося розлучитися і з третьою дружиною.
Аж тут дала про себе знати ще одна біда – у чернівецькому госпіталі військові медики виявили у Павла… онкозахворювання. «Так ось чому біль пронизував усе всередині», – скаржився друзям. Повертатися назад на Схід, як цього хотів боєць, було неможливо. Отож чоловіка комісували.
Тяжкі будні хворого Павла старалися розділити брат Юрій і… ще одна жінка, його співмешканка Ірина. Павло ж поступово згасав, отримуючи хіміотерапію, яка виснажувала організм колись загартованого спортивними досягненнями чоловіка. До хвороби, за словами побратимів, додалися ще й родинні складнощі. Павло хвилювався за сина, за доньку, за маленьких сонечок-онучок…
Він тихо відійшов у вічність 11 жовтня 2016 року, пройшовши життєвий шлях довжиною в п’ятдесят один рік. Залишив багато нереалізованих планів, мрій, сподівань. На похорон зійшлися побратими, волонтери і всі, хто знав та поважав Павла Загарюка.
Людину, котра, всупереч стану здоров’я, добровільно пішла захищати всіх нас від підступного ворога…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
