ВИХІД Є. ПОТРІБНА ВОЛЯ

ВИХІД Є. ПОТРІБНА ВОЛЯ

Мільйони українців відчувають: держава перебуває в глухому куті, її звідти необхідно виводити. Чверть століття купка скоробагатьків розграбовувала країну, більшість населення якої опинилася у злиднях. Останній удар люди отримали у вигляді платіжок за тепло, коли їм запропонували: або сплачуйте і подихайте з голоду, або продовжуйте своє злиденне існування, але не платіть захмарні суми. Чи є вихід з такої ситуації?

Як самі заганяли себе в глухий кут

Чимало українців задають собі питання: як ми опинилися в такій ситуації і чи є з неї вихід? Виходу немає лише з труни, а у всіх інших випадках його знайти можна. Звісно, якщо шукати, докладаючи значних зусиль. Насамперед треба знайти причину того стану, в якому опинилася молода Українська держава. А головна причина полягає у незрілості українського суспільства. Адже 1991 року українці мали можливість докорінно змінити своє життя на краще, проте повною мірою ним не скористалися.

1 грудня 1991 р. ми не лише голосували за незалежність своєї держави, а й обирали її президента. Віддавши голоси В\’ячеславові Чорноволу, ми отримали би можливість піти тим шляхом, яким пішли Польща, Чехія або три балтійські республіки колишнього СССР. Проте більшість українців проголосувала за секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука, що дозволило старій номенклатурі зберегти владу. Вона ж приватизувала колишню \”загальнонародну\” власність і породила нову касту олігархів, котра й прибрала державу до своїх брудних рук.

Новітні магнати безконтрольно користувалися багатствами країни на власний розсуд, а себе піднесли над законом. Між собою та народом вони поставили міцний силовий апарат, який мав змогу придушувати народні протести. А щоб ті протести навіть не зароджувалися, використовували підконтрольне телебачення, що відволікало людей від справжніх проблем дебільними шоу і серіалами, постійно підгодовуючи брехливими новинами. Українська аудиторія перебувала ще й під могутнім впливом російського телебачення – російські та українські олігархи нагадували сіамських близнюків, що зрослися нафтовою і газовою трубами.

Внаслідок стратегічної помилки на самому старті державної незалежності українці замість розвитку отримали деградацію. Її кульмінацією стало обрання президентом України злодія-рецидивіста. Але одночасно з\’явився і проблиск надії на вихід з олігархічного тупика. Коли у 2004 році внаслідок фальсифікацій оголосили перемогу Януковича, народ вийшов на Майдан під помаранчевими прапорами і добився переголосування. Правда, перемога Ющенка виявилася більше наслідком компромісу між олігархами, ніж досягнута народним виступом. Відтак і сам Ющенко, всупереч народним сподіванням, зберіг недоторканною олігархічну систему, лише сприяв деяким переміщенням всередині неї. Результат не забарився: розчаровані виборці не дозволили йому отримати другий президентський термін.

Вихід – у громадянській активності

Біда українців полягає у надмірній довірливості й пасивності. Політичні шахраї користуються наївністю виборців, заманюючи їх у свої лабети привабливими обіцянками. От і отримують професійні брехуни більшість голосів електорату. А власні права треба захищати самим, не сподіваючись на месію \”з чистими руками\” чи \”новітню Жанну д\’Арк\”. Лише самоорганізація і взаємодопомога дають можливість добиватися позитивних результатів.

Події Євромайдану показали, що в Україні зароджується справжнє громадянське суспільство, здатне змінити країну на краще. Волонтери і добровольці фактично врятували державу під час російської агресії, суспільство підтримало їх, чим показало: альтернатива олігархічній системі є. Самі ж олігархи в нових умовах відчули реальну небезпеку своїй раніше безроздільній владі.

Старі можливості красти мільярди з державного бюджету вичерпалися. Лишилося олігархічним угрупованням або грабувати один одного, або все-таки братися за оновлення і розвиток держави. Чверть століття не існувало справжньої стратегії розвитку, замість неї була лише реакція на зовнішні подразники. Нині ж гроші треба створювати, а не перекладати з однієї дірявої кишені в іншу. А для цього необхідно насамперед розвивати економіку, ліквідовуючи штучні бар\’єри, які роками зводив на шляху розвитку дрібного та середнього бізнесу олігархічний капітал.

Українська економіка орієнтувалася на зовнішні ринки, а власний споживач не мав коштів, достатніх для купівлі продуктів вітчизняного виробництва. Ми можемо забезпечувати себе високоякісними товарами широкого вжитку, лише не треба перешкоджати їхньому випуску. Україна має також значний потенціал для випуску сучасних літаків, суден, тракторів, комбайнів – його лише необхідно запустити. А українці повинні мати достатньо грошей, щоб купувати вітчизняне.

Після оприлюднення е-декларацій українського чиновництва суспільство побачило, де сконцентроване справжнє багатство. Шокований Захід вже не надаватиме значної допомоги Україні, бо зрозумів: ці кошти розкрадаються \”слугами народу\”. Значить, надіятися треба лише на себе. А громадськість має все сильніше тиснути на владу, змушуючи її працювати не на власну кишеню, а на інтереси суспільства. Не ми перші, не ми останні. Народи успішних країн добивалися високого життєвого рівня лише завдяки власній активності. Іншого шляху нема, і ми повинні його подолати. Для цього потрібна воля і чималі зусилля всього суспільства. Нові політичні сили і нові лідери зароджуються нині, у кризових умовах, і вони пропонуватимуть суспільству шлях у майбутнє.
Ігор Буркут, політолог

Новини Партнерів