Русини – українці чи росіяни? Георгій Кожолянко пояснює походження назви однієї з головних вулиць Чернівців

Русини – українці чи росіяни? Георгій Кожолянко пояснює походження назви однієї з головних вулиць ЧернівцівПрочитавши у газеті «Час» від 23 лютого 2017 року статтю Миколи Салагора «Руська – не Російська», у котрій розглядається питання сприйняття буковинцями назви однієї з головних вулиць Чернівців, вирішив більш детально пояснити походження слова «русин» та його значення.

Останнім часом дискусії довкола етнічних процесів XXІ століття ведуться доволі часто як на сторінках преси, так і в телеефірі. При цьому багато хто, на жаль, не розуміє поняття «етнос» та його структури, невміло користується етнічною термінологією. Окремі автори переконують читача, що «…визнання національності є особистою справою кожної людини», «питання національності має залишатись у минулому, а нині стоїть завдання формувати політичного українця української політичної нації». Відповідно у читачів може скластись враження, що Україна не хоче визнати цього природного права. Ще більш прямолінійні окремі представники «старшого брата», які закликають боротися «…за признание исторического права русинского народа называться своим именем». Зі статтями такого змісту на Буковині в останній час поширюється проросійський часопис «Русин», редакція якого розміщується в Кишиневі.

Буковина належить до тих регіонів України, в яких сплелися геополітичні інтереси країн Центральної та Східної Європи і де до розвалу СРСР старий комуністичний режим мав сильну партійно-радянську номенклатуру в особі російськомовних буковинських, галицьких і східноукраїнських маргіналів. До цих груп є близькими маргінали з етнічно змішаних сімей, яким складно ідентифікувати свою етнічну належність. Більшість із них були російськими шовіністами чи зросійщеними маргіналами, носіями ідеології й практики «интернационального советского народа», а тому утвердження української державності, наявність української мови як державної сприймається ними як насильницька українізація.

Ідеологи сучасного «політичного русинізму» розвиток цієї етнокультурної спільноти (етнічної групи або субетносу) українського народу вбачають у виділенні окремого етносу (нації) русинів. Подальший розвиток політичних подій вони розглядають у двох напрямках. Перший – створення окремої «Русинської держави» з включенням до її складу території Закарпатської області України та частини територій сусідніх з Україною держав: Румунії, Словаччини, Угорщини, Польщі і навіть частини Балканської Сербії (бачвансько-сремські русини Воєводини), де проживають українці-русини. Другий – автономне утворення закарпатських русинів відходить до складу Російської Федерації. Останній напрямок посилено підтримується політичними і науковими колами Росії.
Відомо, що центр індоєвропейської культури (арійської) як прабатьківщини давніх українців – це Подунав`я. Тут вже за декілька тисячоліть до трипільців існувала держава Аратта, кордони якої сягали на заході Дунаю і Карпат, а на сході – Дніпра. Відповідно до цієї точки зору на питання етнічності давнього населення України, давні українці – прямі нащадки найдавнішої у світі держави Аратти – країни землеробів, що виникла на широких просторах від малоазійської Анатолії до східноєвропейського Подніпров`я у 6200 р. до н.е. Лісостепова Аратта стала ядром формування індоєвропейських народів. Перші самоназви її населення – оріяни, енети, сколоти, русени.

Щодо населення Буковини, то певні дані маємо з середини І тис. до н.е. У писемних джерелах зазначається, що одним із давніх народів, який жив на північ від Дунаю в ІХ–VІІІ ст. до н.е., були гети. Ще до появи скіфів вони заселяли землі від Дністра до Дону. Власне гетське плем`я, яке розташовувалось ближче до Дністра, звалося кімерійцями або таргітами. Ще в середині І тис. до н.е. на теренах Буковини існували археологічні культури давньоукраїнської приналежності. Тобто поряд з кочовими народами, які приходили і відходили з краю, проживало корінне населення. Зарубинецька, черняхівська культури належали індоєвропейським племенам венедів (венетів). Археологічні дослідження Буковини доводять, що в ІХ-Х ст. на Буковині жили також індоєвропейські племена хорватів.

У ІХ ст. територія Буковини з переважаючим давньоукраїнським населенням була частиною Київської Русі. У складі давньоруських князівств Буковина перебувала до середини ХІV ст. Переважаючими в цей час тут були давньоукраїнські селища й городища.

Серед писемних джерел також маємо свідчення про етнічний склад населення Буковини у середні віки. Молдавський літописець ХVІІ ст. Мирон Костін писав, що в Чернівецькому, Хотинському та частково Ясському і Сучавському цинутах (повітах) у XIV-XVI cт. «проживали руські» (тобто українці).

З окупацією Австрією Буковини у 1774 році переважне число загальної кількості населення становили українці. У той час вони були представлені мешканцями Дністровсько-Сучавського межиріччя, українцями-гуцулами Буковинських Карпат, жили також у багатьох населених пунктах північної частини Буковини. Згідно з австрійським переписом населення 1774 року, українці становили 69% від усього населення краю.

Українське населення Буковини збільшувалося також ще й за рахунок імміграції з Галичини, Поділля та інших сусідніх територій. Зокрема, у 1766-1767 рр. спостерігався великий потік галицьких переселенців, які розміщувалися головним чином у Прутсько-Дністровському межиріччі: селах Вікно, Кадубівці, Товтри, Погорілівка, Лашківка, Кліводин, Шишківці, Вербівці, Кучурів Малий, Садгора, Мамаївці, Юрківці, Гаврилівка, Заставна та Прутсько-Сіретському межиріччі: села Молодія, Слобода, Буденець, Кам`яна.

Предки сучасних українців на Буковині буквально до початку третього десятиліття ХХ ст. називали себе етнонімом «русин». З формуванням і розвитком українського національного руху в кінці ХІХ ст. та інтенсивних національних процесів в Україні у першій половині ХХ ст. ця назва зникла, залишившись лише у невеликої частини українців Закарпатської області України (менше одного відсотка населення). На Буковині вживання старого терміну «русини» у наш час не помічено.

Значну роль у формуванні особливих рис культури і побуту українців Буковини відігравали політичні фактори. Впродовж кількох століть до середини ХХ ст. західноукраїнське населення перебувало у складі різних держав (Молдовії, Туреччини, Австрії, Угорщини, Румунії) і під асиміляційним впливом панівних у цих країнах етносів поступово формувались відмінності в культурі, що було причиною прояву нібито окремої етнічної свідомості. Усе це призвело до формування відмінностей у культурі і діалектизмі української мови.

У той час, коли в основного масиву українців відбувалась консолідація і формування української нації, окремі групи українців затримувались у своєму національному розвитку. Значну роль у формуванні особливих рис культури і побуту українців Буковини відігравали й політичні фактори. Відповідно цьому спостерігалось і збереження на Буковині старого етноніма в українців – «русин» до перших десятиліть ХХ століття.

Політична «проблема русинізму», штучно створена для майбутнього порушення територіальної цілісності України, послаблення внутрішньої єдності української нації, особливої гостроти набула у 90-х роках ХХ ст. та у перших двох десятиліттях ХХІ ст.

Вона стала предметом дискусій політиків, громадських діячів, журналістів та науковців як в Україні, так і поза її межами – у Словаччині, Польщі, Канаді, Росії, Сербії, Молдові. Частина дискутантів взялася реанімувати ідеї «політичного русинства» галицьких, закарпатських та буковинських москвофілів другої половини ХІХ ст., за якими проголошувалось існування окремої русинської нації і пропонувалось створення власної держави («Русинська держава») на основі Закарпатської, Івано-Франківської і Чернівецької областей України та прилеглих до неї територій Словаччини, Румунії, Угорщини, а також Польщі та Сербії.
Ще у 1991 p. вже в умовах розвалу Радянського Союзу, науковці Інституту етнології і антропології АН СРСР, на догоду проімперським та комуно-російським шовіністичним силам, стали твердити, що «русини – поняття одного роду з росіянами, українцями й білорусами», що вони не є частиною якого-небудь із цих народів.

Бажання знайти теоретичне підґрунтя для так милого Москві політичного русинства привело московських дослідників до теоретичних абсурдів. Вони стали твердити, що народи існують лише тому, що їхні члени усвідомлюють свою культурну близькість з певними народами і протиставляють себе іншим аналогічним групам.

Особливо варто звернути увагу на ідеологічні тенденції російської гуманітарної науки 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., відповідно до яких русини трактуються як складова частина російського народу. Наприклад, у 1998 році в Москві Російською академією наук (Інститутом етнології та антропології) було видано енциклопедію «Народи та релігії світу», де вказується, що, на думку дослідників, нащадки корінного населення Карпатської Русі, частково Київської Русі за самоназвою русини, тобто русичі, галицькі і буковинські русини, як мешканці основних історичних регіонів сучасної Західної України, які також проживають у Польщі, Словаччині, Сербії, Франції, США та інших країнах, незважаючи на довготривале існування у складі різних держав, відірвано від Росії, зберегли російську етнічну самосвідомість, російську мову і православну віру.

Цікаво, що ще у 90-х роках минулого століття під час розмови з доктором-етнологом Московського університету Геннадієм Марковим я почув наступне: «Коли ви, буковинці, приєднаєтесь до Росії? Адже ви – не українці, ви – русини і повинні бути разом з російським народом, ви – одна нація. У вас одна з росіянами православна віра, спільна давня історія». От вам і підґрунтя думок вченого-науковця Москви для висловлювань політиків у наступні роки.

Насправді, як показують спостереження вчених-мандрівників, ще у першій половині ХІХ ст. менталітет, матеріальна і духовна культура українців Буковини були цілком відмінними від російських. Зокрема, у спостереженнях відомого німецького вченого та мандрівника, основоположника антропогеографії Йогана-Георга Коля, який 1838 р. подорожував Україною, відзначаються спільні риси та відмінності мешканців різних її регіонів. Описуючи русинів Буковини, Коль підкреслює: «Вони є малоруським родом, спорідненим з малоросами, козаками і українцями у тій самій мірі, як баварці споріднені із саксонцями». Німецький мандрівник відзначав: «Їхня мова (русинів), звичайно, суттєво відрізняється від великоруської, і це є чимось значущішим, ніж відмінність діалектів, але ми все ж дуже часто розмовляли з ними російською мовою. Малороси з Поділля і Київщини розуміються з ними як брати… Неабиякі відмінності російських та рутенських кожухів, мабуть, передають приблизний масштаб відмінностей обох народів в одязі, характері та мові». Отже, спостережливому і незаангажованому зарубіжному мандрівнику-науковцю кинулись у вічі відмінності між мешканцями різних українських земель, і в той же час він відзначив значно більшу різницю між русинами та росіянами – тут він бачив уже зовсім різні етноси.

Подібні погляди мав і буковинський етнолог-філософ кінця – ХІХ – початку ХХ ст. Раймонд Фрідріх Кайндль, котрий першим написав історію Чернівців і тритомну історію Буковини. Щодо самої назви «руснак», Р.Ф. Кайндль писав: «… виправдовується, висловлене мною у іншому місці, що назва «руснак» є єдиною народною для українців. Усі українці у низинах і в горах, на Буковині, Галичині та Угорщині називають себе руснаками».

Відчуваючи слабку аргументованість доказів «русинського народу» чи «руського багатонаціонального народу», прибічники виділення русинів-українців в окремий народ або приєднання його до російського народу останнім часом заговорили про менталітет як визначальну рису етносу.

Не знаючи традиційної народної культури русинів-українців, а тим більше, народної культури національних і етнічних меншин, не бажаючи витрачати зусилля на її вивчення, почали говорити про якісь особливі риси ментальності населення регіонів Буковини та Закарпаття. Від них можна почути наступне: русини завжди були лояльними до влади, терпіли навіть дуже негуманні режими; русини не розвалили ще жодної держави; вони мають центральноєвропейський культурно-психологічний менталітет та ін. У результаті зараз русини повинні розвинути інтерес до власної локальної держави.

Справді, українцям притаманні такі риси, як безмежна довірливість і поступливість, терпеливість і ввічливість, співчутливість і гостинність, чесність і працьовитість. Дослідники відзначали, що український фольклор просякнутий почуттям добра, пошани до сім`ї, рідних і близьких, поваги до чужого майна. Лагідні й добродушні українці схильні прощати своїх недругів і ворогів, шукати щось добре, порядне й людське навіть у лиходіях. Історична доля українців склалася так, що окремі частини народу від 300 до 600 років відсутності власної держави були підпорядковані імперіям, жили в умовах обмеження й заборони розвитку власної культури, пропаганди другорядності та неповноцінності всього українського, в умовах винищення української інтелігенції. Ця антиукраїнська спрямованість політики імперій формувала певний склад мислення й внутрішнього світу (менталітету) тих соціальних груп населення, які служили чужоземним поневолювачам. Егоїзм, кар`єризм і зажерливість виробили в них брутальну зрадливість і підлабузництво. На догоду імперіям ці відступники пропагували неповноцінність, другорядність, нікчемність і недоумкуватість власного народу, називали себе малоросами, русинами, угроросами, хохлами і т.д. Вони вважали, що політична історія й культура власного народу – це ілюзія і не має жодного значення.

Можна погодитись з чернівецьким політологом Ігорем Буркутом, який у праці «Русинство: минуле і сучасність», зазначив, що прискорила процеси зміни етноніма «русини» на новий «українці» на Буковині Перша світова війна: «Ідеалізований образ Росії, який упродовж десятиліть штучно підтримувався у громадській свідомості галичан і буковинців місцевими москвофілами (у більшості своїй – священиками, було замінено набагато реальнішим сприйняттям, заснованим на власному життєвому досвіді місцевих мешканців».
Тобто українці Буковини є українцями, а не росіянами.

Георгій КОЖОЛЯНКО,
доктор історичних наук, професор,
голова Буковинського етнографічного товариства