Травнева прем’єра «Сяй, мій божевільний діаменте!» за Айвеном Менчеллом у нашому театрі. Подія приємна. Толерантні чернівецькі глядачі гаряче плескають стоячи. Настрій піднесений. Шкода, але далеко не в усіх.
Загалом присутніх у залі можна було умовно поділити на три категорії. Першим все сподобалось, ну, що ж, мають право на думку. Другі – це ті, кому здавалося, що вони щось, напевно, не зрозуміли. Треті – геть розчаровані, „проспали” майже всю виставу, справжнього мистецтва не побачили. Я не належу до жодної згаданої групи, та, як глядач, теж маю власну думку, то й поділюся нею. Найперше, я б не назвала вдалим вибір п’єси (звісно, вибір режисерський) .
Чергова комедія в репертуарі Чернівецького театру, а їх і так немало, американський автор, наш сучасник, охочий до довготривалих сюжетів, (написав сценарій до серіалу „Нянька”, приміром). П’єса, мотиви якої задіяні, має кілька назв, як от „Дівич-вечір Club”, „Бабине літо”, „Дружбини над вічним спокоєм”.
Дія відбувається в одному з районів Нью-Йорка – Квінзі, розташованому на острові Лонг-Айленд в Атлантичному океані. Це, а ще й океан пристрастей, емоцій, напевно, обумовили головний сценографічний елемент оформлення вистави – подвійну відеопроекцію на кін бурхливої океанської стихії.
Все обертається навколо трьох давніх подруг – жінок, яким „добряче за 50”, котрі поховали своїх чоловіків і нібито утворили клуб невгамовних удовиць. Вони знають одна про одну все, періодично зустрічаються, пліткують, грають в карти, ходять на чергові весілля іншої приятельки, систематично – на кладовище доглянути могили чоловіків. Кожна має власний погляд на життя, на пам’ять про чоловіка, не проти якось владнати нинішнє існування.
Режисер-постановник Володимир Савінов задіяв провідних митців – три чудові заслужені артистки: Діна Анепська, Лариса Попенко та Наталія Гунда. Та ще й директора театру – заслуженого діяча мистецтв Юрія Марчака.
Та чомусь режисер не дав можливості кожному розкритися на повну силу, авторові постановки не вдалося повною мірою втілити психологізм дійових осіб.
світлини з відкритих джерел
Ексцентрична героїня Люсіль – її було скрізь багато, аж занадто (в хорошому сенсі). При цьому Доріс та Іда часом губились у її тіні. Доріс вийшла дещо педантичною, а Іда – надто спокійною, приховано емоційною. А від цього перша дія вималювалась статичною, другу трохи розбавили танці й музика. катастрофічно не вистачало родзинок – цікавих неочікуваних мізансцен, неординарних вчинків персонажів, які могли б допомогти уникнути одноманітності. Можливо, не варто було все так розтягувати аж на 2 години, натомість, скоротити, скажімо, сцени добряче захмелілих на черговому весіллі підтоптаної невгамовної у матримоніальному сенсі подруги героїнь.
Але повернуся до рішення режисера. Сакраментальна тема життя і смерті, традиція вшанування пам’яті про тих, хто відійшов… Вона у кожного народу різна. Хтось розвіює прах над океаном, хтось чекає, поки пісок засипле вершечок надгробного каменя.
Для слов’ян дуже важливим завжди було вшанування пам’яті померлих родичів, догляд за їхніми могилами. Тому сентенції п’єси про небажання робити це нам зрозуміти важко. Та й традиційно це взагалі не тема для кепкування з померлих. Можливо, якісь жарти й були смішними, але вони просто для нас неприродні. Маю ще один аргумент.
В Україні, де точиться реальна війна з російським загарбником, не обійтись як у повсякденному житті, так і в мистецтві, без певних обмежень, табу, хочемо ми цього чи ні. Щоправда, дехто воліє не думати про воєнну дійсність, вважаючи, що його це не стосується, ну, чи, майже не стосується. Але ж це ілюзія. І в світлі вищезгаданого, іронізувати на теми вічного спокою, потойбіччя, смерті – це блюзнірство.
Одверте глузування над такими поняттями, як смерть чи небіжчик ніколи не було властиво слов’янським жінкам – берегиням домашнього вогнища, родини. Ви можете уявити дружину полеглого воїна, яка згодом, можливо, зустріне ще кохання, як Іда, але при цьому перестане ходити на могилу чоловіка, приводити туди своїх онуків, згадувати добрим словом того, хто віддав за них своє життя?..
Отже, танців на кладовищі краще уникати, а такого змісту драматургію облишити до кращих часів.
У день прем’єри по всьому місту гуркотіли (то ще м’яко сказано) вуличні музики. Коли це склалася така дивна традиція, аби вуличних музикантів було чути на кілька кварталів, не відаю. Але від їхніх децибелів ніде було сховатися. От і в театральній залі під час усієї вистави було чутно гупання музик. І це, напевно, додатково руйнувало канву дійства.
Не додали позитиву й численні „ляпи” мовлення. Їх було забагато. Знаючи уважне ставлення до української мови автора опосередкованого перекладу п’єси, не змогла з’ясувати причину цього недоліку.
Не знаю, чи здобуде прем’єрна вистава свого постійного глядача. Я своїх гостей на неї б не повела. А якщо й поведу, то, швидше, „на акторів”, а не на виставу.
Тетяна Кратко
peredplata
