Україна мусить негайно проводити пенсійну і медичну реформу – інакше стара система, на яку не вистачає грошей, остаточно завалиться і поховає під собою державу. Західні партнери вимагають від українського керівництва конкретних кроків, а не порожніх слів. Але ці реформи зачіпають інтереси мільйонів простих українців, тож влада боїться їхньої негативної реакції. Тому увагу громадськості відволікають на інші проблеми.
Знову – скандал навколо перейменування вулиць
Більшість депутатів Київради проголосувала за перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича. Спалахнули емоції як в українському суспільстві, так і в сусідніх країнах. Адже багато людей живе за старими радянськими стереотипами, згідно яких Ватутін – \”герой Великої Вітчизняної війни\”, а Шухевич – \”гітлерівський поплічник\”. Проте у сучасному суспільстві відбувається перехід від чорно-білого сприйняття історії до розуміння неоднозначності подій і постатей минулого. Формується українська політична нація, яка потребує своїх власних героїв.
До генерала Ватутіна сучасні українці мають багато претензій, і головна з них – його роль у спрямуванні ненавчених і неозброєних людей на прорив німецької оборони на Дніпрі. Сотні тисяч загиблих – така ціна, заплачена нашим народом за місце Ватутіна у совєтському пантеоні \”героїв війни\”.
А Шухевича українці нині вважають героєм за боротьбу проти окупантів, за спробу вибороти незалежну державу збройним шляхом. Звичайно, ця історична постать не може оцінюватися однозначно, але сучасна Україна шанує всіх, хто боровся за неї. Тому командувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич, безумовно, має право на вдячну пам\’ять нащадків.
Подвійні стандарти
Противники перейменування наголошують, що Роман Шухевич у 1941-1943 рр. у званні гауптмана (сотника) служив спочатку у створеному німецьким Абвером батальйоні \”Нахтігаль\”, а потім у 201-му батальйоні шуцманшафту – допоміжної поліції, що охороняв шляхи сполучення від білоруських партизан. Але \”забувають\” сказати, що у 1943 р. разом з батальйоном він відступив у ліс, влився у лави УПА і розпочав збройну боротьбу з гітлерівцями. До 1950 р. воював проти окупантів як гітлерівських, так згодом – і сталінських. Саме цим і заслужив повагу і шану українців.
\”Забувають\” також і про участь Шухевича в обороні Карпатської України від угорських загарбників. А у березні 1939 р. він під іменем \”поручика Щуки\” бився у лавах Карпатської Січі, намагаючись зупинити агресора. Як не згадують і про підпільну діяльність Шухевича в 30-х рр., спрямовану проти польської окупації Східної Галичини. Висмикування окремих фактів з біографії й повне замовчування інших – типовий метод совєтських пропагандистів.
Можна згадати життєпис видатного татарського поета Муси Джаліля. У 1942 р. він, кореспондент армійської газети у званні старшого політрука (рівне капітанському, як і звання Шухевича) потрапив у німецький полон. Добровільно вступив до сформованого гітлерівцями Легіону \”Іділь-Урал\”, де показав себе талановитим пропагандистом гітлерівських ідей, тому був переведений на цивільну посаду пропагандиста у Східному міністерстві Альфреда Розенберга. Невдовзі гестапо з\’ясувало, що Муса Джаліль бере участь у антинацистському підпіллі, і за це його розстріляли. А 1956 року в СССР поет посмертно став Героєм Радянського Союзу за свої антинацистські вірші. Про його добровільну службу ворогу відразу \”забули\”.
Геройське звання від Хрущова на початку 60-х рр. отримав і єгипетський лідер Гамаль Абдель Насер – за антиізраїльську \”дружбу з СССР\”. У Кремлі тоді чомусь \”забули\”, як під час Другої світової війни єгипетський офіцер Насер співпрацював з гітлерівцями у боротьбі проти Великої Британії – союзниці СССР по Антигітлерівській коаліції.
Про подвійні стандарти совєтської пропаганди можна написати цілу книгу. Проте не варто порпатися у тому \”закам\’янілому лайні\” – наше життя вимагає зовсім іншого. Історичними дослідженнями повинні займатися професійні історики, а нинішнє покоління українців має творити власну історію своїми працею, розумом, волею і умінням.
Жити не минулим, а сучасним
Нині визначається доля нашої держави. Або ми проводимо успішні реформи і починаємо швидко розвиватися, або загрузнемо у минулому і розпадемося. Досвід засвідчив, що без активності громадянського суспільства руху вперед не буде. Знову купка негідників, скориставшись пасивністю мільйонів, у черговий раз пограбує їх, прикриваючись красивими словами.
Згадаймо, як на початку 90-х рр. правляча верхівка відволікала простих українців казками про \”золото Полуботка\” й розповідями про \”славну козацьку історію\”, а сама ділила державну власність за спиною суспільства. Коли люди почали розуміти, що їх ошукали, справу вже було зроблено: влада і власність в Україні опинилися у руках жменьки олігархів. Нині олігархи ведуть шалену боротьбу за своє збереження на вершині соціальної піраміди, і всіляко відволікають увагу громадськості від проблем, вирішення яких призведе до втрати ними провідного місця в суспільстві.
Чверть століття тому українці ще не мали того досвіду, який здобули в результаті потрясінь останніх двадцяти шести років. Після Революції Гідності в країні активно формується громадянське суспільство. Громада самоорганізується і починає відстоювати свої права дієвими методами. Без її постійного контролю змін на краще в країні не відбудеться – можновладці знову все підімнуть під себе. Чим більше людей зрозуміє, що вони нині мають контролювати дії влади через активні громадські організації, тим більше шансів на побудову сучасної розвинутої держави. І необхідно протистояти спробам втягнути нас у безплідні дискусії про давно минулі події, щоб не пересваритися один з одним. Таке протистояння лише послабить творчу енергію і відволікатиме людей від справжніх діл.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
