Україна пам\’ятає, наш терплячий народ ніколи не забуде страшне лихоліття, завданого нашими ворогами нашому народові. А таких тяжких років було багато на різних територіях, у різних регіонах нашої славної України.
Хочу згадати страхіття передвоєнної депортації буковинських українців з рідної батьківської землі у червні 1941 року.
Як відомо, 28 червня 1940 року земля Північної Буковини згідно з домовленістю «кровожерливого» комуністичного керівника Радянського Союзу Сталіна з його на той час «другом» канцлером фашистської Німеччини Гітлером була захоплена Московською Червоною Армією. Фашистський королівський уряд Румунії виконав вимогу Москви і передав цю частину українських земель під румунську владу. Згідно з рішенням Буковинського Віча 1 листопада 1918 року ця частина Буковини була приєднана до Української Народної Республіки, а 10 листопада 1918 року незаконно захоплена Румунією. Від того часу буковинські українці терпіли терор і наругу від румунської влади.
Малосвідомі українські діячі, підбиті комуністичними агітаторами Радянської України, вірили комуністичним побрехенькам про щасливе життя на сході України. Нібито вони не знали про примусову колективізацію, про репресії справжніх культурних діячів, про Голодомор 1932-33 років, інші комуністичні знущання. Вони поширювали цю комуністичну брехню серед довірливих чесних українців. Серед таких – Сергій Канюк, Іван Король, Семен Галицький, лідер комуністів Іван Стасюк, який у 1940 році визнав, що помилявся, і сказав таке: «…ой, Михайле, не таку дівку я сватав, я признаю, що помилявся». Цього Михайла я добре знав по роботі і, пам\’ятаю, що у 1941 році він потрапив у німецький полон. Там зустрів ще одного чернівчанина, боявся щоб той його не видав німцям, як комуніста. Працювали на одному підприємстві, але про німецький полон не згадували, вирішили промовчати. Один з них потім був членом компартії. Я його знав і був на похороні обох Михайлів.
28 червня 1940 року північну Буковину Червона Армія «звільнила» від румунської влади. Невдовзі почалися арешти заможних промисловців, торговців, інтелігенції. Не всі мали можливість виїхати з Чернівців, було дуже мало часу і не вистачало транспорту. А багатьох румунська влада пізніше відправляла назад. Один інженер розповідав, що його з дружиною румункою там не прийняли і примусили повернутись.
У буковинських селах вже восени 1940 року почалася колективізація, яка не мала успіху, і добровільного входження до колгоспів люди не мали. Вони не хотіли прощатися зі своєю землею, оселями і худобою та іти до колгоспів. Таких влада вносила до списків на виселення.
У повітрі вже пахло війною. 13-14 червня 1941 року народ Буковини спіткали страшні події. У селах діячі радянської влади виганяли з осель усіх: старих батьків і матерів, малих дітей, не давали часу приготуватися і взяти з собою харчі, одяг, взуття в далеку дорогу. Багато вигнанців їхало з дому без грошей, продуктів харчування. Тоді серед гарячого літа безліч старших, дітей не змогли перенести страшної спекотної голодної дороги в далекий сибірській край і померли в дорозі. Донині про них нічого не відомо.
14 червня 1941 року з залізничної станції Чернівці-Північна два ешелони товарних вагонів вирушили в далекий невідомий край з живим вантажем, мешканцями зеленої Буковини.
У вагонах більшовицька влада вивезла 8 тисяч громадян України. У інших публікаціях вказується і більша кількість осіб. Також не відомо точно, в яких місцевостях вони були розселені, скільки доїхало до місця призначення, хто повернувся на Буковину і чи є хтось живий до цього часу.
В газетних публікаціях «Буковини» є згадки про розстріли ???? буковинців на початку російсько-німецької війни.
Ще 443 особи розстріляли, 3032 в таборах Сибіру, Уралу, Казахстану, Чукотки, Далекої Півночі та Далекого Сходу. Але до місця призначення на 5 лютого 1942 року прибуло тільки 2048 осіб.
Буковина пережила кілька хвиль депортації. Перша хвиля – 21 травня 1941 року, тоді була виселена 181 родина. Друга хвиля – 13-15 червня 1941 року – 2279 родин, а вже після війни у 1944 році – 77 родин, 1945 – 311 родин, 1946 – 212 родин, 1947 – 613 родин, усього – 1213 родин.
8 квітня 1951 року виселено 90 розкуркулених сімей, ще 200 релігійних єговістів. Разом – 3963 родини.
Шкода, що не знаємо, скільки повернулось до рідної оселі, а скільки згинуло і поховано на чужині. Але ми повинні пам`ятати про всіх і молитись за їхні душі. Вічна їм пам\’ять.
Дмитро Костельний
Микола Доскальчук,
Товариство політв`язнів і репресованих
м. Чернівці
peredplata
