У буковинських селах вздовж річки Прута та у Прутсько-Дністровському межиріччі з давніх часів практикувалась обрядодія «Водити козу» під час Різдва. Звичай «водити козу» на Різдво був поширений здавна. У міфології та фольклорі багатьох народів коза виступає символом родючості і життєвої сили. Відомі в історії духовної культури часів античності козлоподібні боги грецького пантеону Діоніса, Фавна, Сатира, що були покровителями землеробства і скотарства; богині Гері, котра вважалася втіленням небесного і земного достатку, приносили в жертву гірських кіз; ріг кози Амалфеї, яка вигодувала своїм молоком Зевса, мав чудодійну здатність давати все, чого прагнув володар, – звідси й вислів «ріг достатку». Цей мотив знайшов своє відображення і в українському фольклорі та обрядовості.
В українців, румунів та молдован Буковини коза була символом урожаю. Цей культ тотема йде ще з первісних часів, коли людина дуже часто й тісно стикалася зі звіриною. Деякі звірі ставали покровителями людини, коли з ними вміло вели дружбу. Звірі, захисники роду чи племені, звалися тотемами. У культ тотема входило перерядження відповідним звіром, танці та ігри. Можна вважати, що обряд «Водіння кози» – це залишок тотемізму; він, очевидно, пов’язаний з язичницькими пережит¬ками жертовних обрядів.
Коза в уявленні давнього хлібороба пов’язувалася також з ідеєю родючості ниви:
Го-го-го коза,
Го-го сірая,
Го-го білая.
Ой розходися, розвеселися
По цьому двору, по багатому.
Де коза рогом – там жито стогом,
Де коза ногою – там жито копою.
Опис колядувань з «козою» на Буковинській Гуцульщині в середині ХІХ ст. зафіксовано Юрієм Федьковичем. Він писав: «Жерці (священики бога Лада) ходили з ледінями (парубками) і з образом дикої кози (дика коза була памятков, що день тогди зачинає рости, коли сонце вступає у небесний знак козорога), хата від хати, співаючи пісень Ко-Ладу, котрі то пісні і на нас перейшли і котрих ми поважати повинні, бо так робя усі чесні народи, аби свою старовіччину не забути».
«Коза» – це театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Центральним моментом ритуального дійства був танець «кози», її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний кругообіг часу, прихід Нового року.
Учасники обряду повинні були відповідно перевдягатися. Хлопець, який грав «діда», одягав кожуха, на спині прилаштовував горб із соломи, на голові була кудлата шапка. Він робив довгу бороду та вуса з клоччя, у праву руку брав сукуватий ціпок або батіг, а лівою за мотузок вів «козу».
Голову «кози» виготовляли з дерева, потім розрізали до половини і нижню щелепу з допомогою мотузка робили нерухомою – це було особливістю колядкової «кози». Далі чіпляли борідку з кожушини, випалювали ніздрі, очі. На голові свердлили дві дірки для рогів. Виготовлену голову «кози» чіпляли на палицю, яку виконавець прив’я¬зував до пояса, накривали вивернутим кожухом, а до другого кінця палиці прив’язували хвіст. Під кожух підлазив хлопець.
Головна деталь костюма «кози» – вивернутий назовні кожух. У селянській культурі це символ добробуту, багатства, плодючості. Вивертання кожуха хутром назовні є магічним перенесенням сил родючості на себе.
На буковинській Гуцульщині зустрічалось спрощене виготовлення «кози» з дерева. Коли, з різних причин, колядники не мали можливості виготовити «козу» з позолоченими рогами, то могли собі справити намальований образ на синім кружку і заправлений на ліску.
З «козою» ходили на перший день Різдва. В селах буковинського Передгір’я (Кам’яна, Глибочок, Снячів) з «козою» ходили увечір перед Водохрещами і водили живу козу, а не її зображення чи дерев’яну скульптуру. Провідну роль в обряді «водити козу» відігравали «циган» і «жид». Спочатку вони заходять до хати, жартують, просять дарів. Коли господарі виявляють бажання дати дари, тоді вони вводять «козу», а збоку вже напоготові «лікар». «Дід-жебрак» виголошує речитативом жартівливі вірші, вихваляє «козу». «Коза» «гине». Кличуть «лікаря». Той відмовля¬єть¬ся лікувати «дохлу козу». Всі жартують, веселяться. Віджартувавши, всі учасники гри брали дари і йшли до іншої хати.
На буковинській Гуцульщині характерним було також різдвяне ходіння з «бара¬ном», що можна пояснити важливою роллю, яку відігравало в житті гуцулів вівчарство. Принцип зображення «барана» був подібний до «кози».
Отже, обряд «Водіння кози» має глибоке дохристиянське коріння. Він закликав кращий урожай, добробут у господарство. Люди прагнули заслужити в сонця ласки, і тому в день Коляди приносили жертву, на що натякає обряд «водіння кози». Адже початком релігійного культу було те, що людина стала вмилостивляти вищі сили свого оточення, щоб не робили їй шкоди.
Ще однією формою рядження на Різдво був вертеп. Вертеп – це живий народний театр з грою і атрибутикою переважно на біблійні теми. Вертеп в різних формах мав місце у всіх районах Буковини. Назва «вертеп» походить від праарійських сонячних термінів-архетипів вар, вер, вир (оновлення, вирування, відродження, ріст) і теп (течія космічних вод і плин світової ріки). В українській мові збереглось первісне значення вертепу як водяного виру. Вертепом або вертопом в Україні ще називають місце біля водопою. У південнослов’янських говірках архетип верт означає сад. Споріднена з ним і давньоукраїнська назва саду – вертоград, що асоціюється з райським садом, де люди досягають просвітлення й духовної зрілості. Отже, вертеп має небесно-сонячну етимологію.
Пісня-молитва була головним ритуальним елементом прадавнього вертепу й звалася колядкою. Колядка – величальна пісня на честь Коляди – Небесної Матері новонародженого Сонця. Вона славила і вістувала початок нового річного кола обертання Землі навколо Сонця. Вертепників-колядників називали «роковими» гостями, бо вони раз на рік приносили людям звістку про народження Сонця і бажали гарного врожаю в новому році. Вони носили з собою восьмипроменеву зірку – знак Коляди-Радості.
Вже під час поширення християнства відбулася підміна прадавнього космогонічного міфу іншим змістом – мотив народження Сина-Сонця Матір’ю-Колядою замінено мотивом народження Сина Божого – Христа Дівою Марією. А саму назву вертеп стали тлумачити як печеру, в якій народився Христос. Справді, одним із значень цього прадавнього слова є печера, що буквально означає піч Духа Сонця.
Існує версія назви вертепу від вертіння. Біблейські легенди відображалися з допомогою лялькових фігурок, розміщених на спільному крузі, який вертіли навколо вертикальної осі.
Вчені доводять більшу давність лялькового театру від живого. Батьківщиною лялькового театру вважають Індію. За легендою, бог Сіва закохався до такої міри в гарну ляльку, що вдихнув тій ляльці життя, «щоб побавитися нею».
Вважається, що ляльковий. театр прийшов до Європи з Візантії або й з Азії в часи хрестових походів. У ХVІ ст. починається нова доба в роз¬витку лялькового театру в Європі поряд з розвитком міст. Збіль¬шується чисельність заможних людей, які прагнуть усіляких видовищ. Цей новий етап почався на півдні Італії, його колискою найімовірніше можна вважати Сицилію. З Італії оновлений театр поширився далі на захід, до Іспанії та Франції. В Іспанії про цей театр відомо ще в першій половині ХVІ ст. Майже одночасно, в другій половині ХVІ ст., з’являється ляльковий театр у Франції, де він дістав збірну назву маріонеток від імені Марія (ними тут називали ляльок). В Англії поширення театру припадає аж на другу половину ХVІІ ст. Завдяки розвитку науки, особливо механіки, в цей час стає можливим створення нового лялькового театру з механічними ляльками, розкішно обставленою сценою, багатством типажів і різноманітністю тем. Лялькова драма почала розвиватися в сатиричному та пародійному напрямах. Лялькова драма не мала церковного характеру, існувала незалежно від церкви або й переслідувалася нею, використовувала лише світські сюжети. З другого боку, історія зародження релігійної драми і релігійних обрядів у Західній Європі показує нам зовсім самостійне зародження та існування церковної драми про Різдво Христове.
Поступово в цій драмі з’являється багато комічно¬го, світського. Відомо, що ще у 1210 р. папа Інокентій заборонив будь-які театраль¬ні вистави всередині церкви, а також брати в них участь духовним особам, оскільки різдвяна драма на цей час набула вже світського харак-теру.
Заборони і несприйнят¬тя правителями й священиками хри¬стиянсь¬кої церкви вертепних дій спостерігаються і в наші дні. Священики на Буковині застерігають парафіян від участі у вертепних діях.
Світські елементи у вертепі відомі на українських землях протягом усього періоду розвиненого середньовіччя та в новий час. Спочатку дуалізм цих складових елементів проявляється в такий спосіб, що тільки частина драми, власне та, яка заснована на євангельських переказах, відіграється за допомогою ляльок, та навіть і вона не вся, бо царів, пастухів, жидів грають живі люди; та швидко для спрощення гри всі ролі переходять на ляльки, і дуалізм між дерев’яними акторами переноситься всередину самого вертепу: постає вертеп двоповерховий, де на верхньому поверсі розміщуються Вифлеєм і ясла, а на нижньому – місто, палати Ірода, площа, на якій ляльки грають сцени суто світського характеру.
Походження вертепу в Україні можна віднести до часів гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного (до початку 17 ст.).
На початку ХХ ст. релігійні християнські тексти стали доповнюватись сюжетами світськими. Такі вистави людям подобалися. Кожний господар вважав за честь прийняти вертепників у своїй хаті. Вертеп стає традиційним.
Тексти вертепної драми дійшли до нас тільки з другої половини ХVІІІ ст. Причина цього криється, напевне, в «усній традиції» вертепної драми. В етнографічній літературі зустрічається опис вертепу середини ХІХ ст.: «Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за якою відбувається містерія, – це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода, долівку обклеєно хутром, щоб не було видно щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту. Під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її у двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імені ляльок відбувається між дячками, співаками і бурсаками то писклявим голосом, то басом – відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на другому поверсі».
Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і долученої до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу зветься «святою», вона більш-менш стійка, а друга, «народна», змінюється залежно від місцевих умов, історичного періоду. Обидві частини відрізняються ще й мовою. Перша частина написана старою книжною мовою з великою кількістю церковнослов’янізмів, а друга створена народом і мало чим відрізняється від сучасної української мови. Про книжне походження «святої» частини вертепу свідчить ще й те, що вона майже незмінна в усіх відомих нам списках вертепів. Друга частина – змінна. «Свята» частина вертепної драми виконувалася всіма вертепниками. Закінчувалась ця драма смертю Ірода, а після його смерті, звичайно, народ має радіти, веселитися. Отже, починається народно-побутова інтермедія – друга частина вертепу, в якій ми спостерігаємо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений.
Вертепні скриньки використовувались лише як ілюстрація до колядок. Вертеп проводився у формі діалогів. На верхньому поверсі здебільшого відбувалися такі сценки: свята ніч – народження Христа; приношення дарів трьома царями; переслідування Іродом Христа; втеча Богоматері з Христом і святим Йосифом до Єгипту; смерть Ірода. На нижньому поверсі грали такі дійові особи: дід-селянин, баба, циган, жид, лях, солдат, запорожець, купець, шинкар та ін.
Поруч із ляльковим на Буковині побутував і «живий» вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: Іроди, Героди, Королі, Ангели, Пастирі. Тут зустрічаються дійові особи: козак, жид, Марко, гуцул та ін.
На Буковині він дістав назву «Іроди», «Царі». В основі усіх цих драматичних вистав лежала загальновідома новозавітна версія народження Ісуса Христа. Першим у хату входить «ангел» (виконавець одягнений у білий одяг з прикріпленими до спини крилами і шестикутною зіркою в руках), який сповіщає людям новину про народження Христа, про те, що Ірод намагається вбити його. Тут входить «Ірод» разом зі своїм «воїном», одягнені по-військовому. «Ірод» наказує воїнові вбивати маленьких дітей, тому, якщо в хаті є малі діти, вони ховаються за спинами батьків. Потім входить «смерть», одягнена в біле, з косою в руках, яку «Ірод» також намовляє. За ними входять «козаки», одягнені в національний одяг, які виганяють з хати «смерть» разом з «Іродом» і «воїном». У цей час входить «жид», одягнений у старий одяг, на якому прив’язані дзвіночки. В руках у нього скринька, в яку господарі вкидають гроші. Весь вертеп починає колядувати.
Так, наприклад, у селі Хлівище, що на Кіцманщині (Прутсько-Дністровське межиріччя) «живий» вертеп носить назву «Іроди». В рядженій обрядодії наявні християнські релігійні мотиви та жартівливі ігрові моменти. Ходять «Іроди» на Різдво в кожну хату з різдвяним вітанням.
У с. Кам’янка, що на Глибоччині (в передгір’ї Буко¬вини, з мішаним українсько-румунським населенням), у куті села з українським населенням ще на початку ХХІ століття існувала театралізована вистава колядників під назвою «Банда».
Учасники «Банди», по¬діб¬но «Іродам», перевдя¬гаються у «офіцерів», «бабу», «діда». «Банда» не колядує, а лише грає сценку переслі¬дування турками-мусуль¬манами християн. Турецький султан прозвав бандою сім’ю вірного християнина Костян¬тина Франков’яна, у якого було три сини. Султан роз¬порядився відтяти синам голови за християнські пе-реконання, а батька ув’язнити. Так було зроблено, лише Костянтин дав на відсічення свою голову за врятування життя меншому синові. Такого змісту сценку і розігрують учасники «Банди» під час різдвяного вечора в хатах кам’янчан.
У цьому ж селі Кам’янка на Різдво дорослі і діти як румунської, так і української частини села перевдягались у «шандаря», «діда», «бабу», «цигана», «жида», «чорта», «паню», «дохтора» та ін., подібно до маланкових персонажів. Така група (10-16 осіб) назива¬лась у цьому селі «Колягою». В «Колязі» мало бути 2-3 «шандарі», 2-3 «баби», 4-5 «дідів», 2-3 «жиди», 2-3 «цигани», один «лікар» і одна «паня».
«Шандарі» (у солдатській з прикрасами формі) відповідали за порядок «Коляги», вони відправляють «Колягу» з хати, беруть плату від господарів тощо. «Колягу» супроводжують музики (труба, бубон, акордеон, скрипка) і ходять вітати з Різдвом лише до хат, де є дорослі дівчата.
Через два дні після Різдва (на свято Штефана) хлопці з «Коляги» організовують сільські танці. Цікавий звичай у цьому селі відзначати дівчат, батьки яких найбільше заплатили у різдвяну ніч «Колязі». Для таких дівчат влаштовується танець «сабаш». Перед початком танцю оголошується ім’я дівчини, якій буде віддано честь «сабашу». Троє хлопців беруться за плечі в лінію і танцюють по колу, відступаючи назад, а один хлопець бере дівчину до танцю і танцює перед ними.
Вертеп зберіг у собі пам’ять дохристиянських елементів пошанування сонця. Адже центральним образом-символом, довкола якого розгортається все дійство, залишається зірка, зоря – знак Коляди, бо з першою вечірньою зорею починалося «вертепення»-колядування, а з появою вранішньої – завершувалось. Поряд з цим головна тема вертепу з введенням християнства стає християнською – сценічне відтворення дій і обставин народження Ісуса Христа, переслідування християн тощо.
Олександр Кожолянко, етнолог, доктор історичних наук
peredplata
