Ми пам’ятаємо

 
Катували їх жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали й кололи ножами… Експерти показують, що це чисто «кавказький почерк» … Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролюють «зелені чоловічки», що саме вони охороняли кімнату тортур, – зазначив головний редактор «Цензор. нет» – Юрій Бутусов.
Рівно 6 років тому були знайдени тіла Юрія Поправки та Володимира Рибака, за тиждень – Юрія Дяковського.
“Українці ще не встигли оговтатися від загибелі Небесної сотні й захвату Криму, як на сході та півдні в березні 2014 року поширились колаборантські настрої серед місцевого населення. Між містами курсували автобуси з приїжджими російськими туристами, які нахабно захоплювали місцеві органи влади, вивішуючи на них російські триколори, оголошуючи таз звані народні республіки: Донецьку, Луганську, Харківську… Патріотичні сили намагались чинити опір, проводили акції «Україна – єдина», але при бездіяльності та байдужості місцевої міліції та влади переламати ситуацію не могли.
П’ятеро активістів Майдану, серед яких були Юрко Поправко та Юрко Дяковський вирішили самотужки розібратися в ситуації на сході, зрозуміти, що там насправді відбувається, побачити все на власні очі, можливо навіть допомогти місцевим патріотам… Вони мали досвід і вважали, що справляться, тому поїхали на Донеччину. З Харкова їх довезли місцеві автомайданівці, а далі вони вирішили йти 30 км до Слов’янська пішки (на той час уже захопленого терористами з російським полковником Гіркиним на прізвисько «Стрілок»).
Під вечір відчайдухи дійшли до Адамівки, де здалеку були помічені місцевими. До Слов’янська залишалось кілометрів сім.
Звідки було знати майданівським хлопцям, що досить велика частина населення Донбасу була застрахана російською пропагандою про приїзд автобусів із бандерівцями, раділа захопленню Слов’янська й радо допомагала загарбникам інформацією.
Хлопці зупинилися в селі Макатиха, щоб перепочити й почекати Юрка Поправку з Віталієм, які пішли в розвідку. Треба було прийняти рішення, як діяти далі. По телефону викликали в умовне місце машину й затаїлися. Вслухалися в тишу, намагаючись почути бодай якісь звуки, схожі на кроки. Дарма. Лише селом перегавкувалися собаки. За цей час «Лис» – Юрко Дяковський прийняв рішення вибиратися з халепи самотужки, не чекаючи на транспорт. Як стало відомо пізніше, Юру Поправку зі студентом із Вінниці – Віталієм Ковальчуком кожного окремо взяли в полон тієї ж ночі. «Марк» з «Апостолом» повернулися до Харкова, дочекавшись автомобіль. Стрийський студент Юра Дяковський ще деякий час переховувався на незнайомій території, але й він пізніше попав у полон, адже всі місцеві вже були оповіщені, навіть нагороди за хлопців обіцяні.
Юрко з Віталієм знову побачилися в підвалі Слов’янського СБУ.
Юрко Поправка з дитинства принципово розмовляв лише українською мовою, мав псевдо «Патріот». Він, за словами Віталія, відразу відмовився на допитах розмовляти російською, заявивши, що є українцем. На питання юнак відповідав упевнено, говорив правду, яка не могла сподобатися російським терористам. Наприклад, про церкву Київського патріархату, про
свої національні погляди й переконання, про те, що киянин і пишається цим.
Гідність, з якою Юрко Поправко тримався, його патріотизм і відмова говорити російською викликали неймовірну лють у російських найманців. Коли через пару днів упіймали студента зі Стрия – Юрка Дяковського з такими ж самими переконаннями, хороброго й сміливого юнака та ще й з західної України, то взагалі озвіріли. Але намагались схилити хлопців на свій бік, щоб вони на камеру зізналися, що належать до Правого сектору, що готували терористичний напад, що з ними ще було багато бандерівців-екстремістів тощо. Коли юнаки не погодились, – із них почали вибивати зізнання. Від них вимагали надуманих свідчень проти Київської влади. Їх били спочатку просто за те, що вони – справжні українці, пізніше за те, що були майданівцями, адже в обох на тілі збереглися свіжі шрами та до кінця не загоєні рани.
Хлопці трималися. Їх то розділяли, то кидали до одного підвалу, але тортури над нескореними Юрками тривали з особливою жорстокістю, змінювалися лише виконавці тортур.
За іншою стіною полонені чули, як били горлівського депутата Володимира Рибака, теж за українські переконання. Свідки чули його стогони й крики.
Одного разу до підвальної кімнати СБУ зайшов силовик, який представився беркутівцем з Майдану. «Театральним гучним басом він розказував про крематорії на Майдані і кричав на нас, як на представників цього самого Майдану, а коли виходив з кімнати, сказав: якби його воля, він би нас всіх із задоволенням поклав би з «калаша» прямо тут» – зі спогадів полоненого Сергія Лефтера.
Так було до 19 квітня.
Через пару тижнів Сергія обміняють і він дасть інтерв’ю для «Української правди». Хлопець розповів про події, свідками яких став:
– Це був ранній ранок, здається, 18 чи 19 квітня 2014 року. (офіційно приблизною датою смерті хлопців називають 18 квітня). До нас у «середню» сиру й холодну, обідрану без вікон кімнату підвалу СБУ зайшов один із охоронців. Він вивів нас у невеличкий внутрішній дворик. Я стояв із сусідами по кімнаті, а поряд, на землі, сиділи Юрій Поправка та Юрій Дяковський, стояти хлопці вже не могли. Пізніше я дізнався, що це перші цивільні жертви війни на сході, з якими я провів ніч допиту у підвалі. Зрозуміти, що це були саме Поправка з Дяковським, удалося тільки по їхньому перешіптуванні, адже перев’язані скетчем очі хоч і пропускали світло знизу, але цього було недостатньо, щоб добре побачити все навколо.
Паралельно було чути, як у машину, яка стояла неподалік, щось довго завантажували. Невідомо, що змушувало мій організм у цю мить тремтіти: недоспані ночі, холодний тихий сонячний ранок чи страх перед невідомим? Тої миті крутилося в голові лише дві версії подальшого розвитку події: або тебе вивозять на обмін (і звідки виникали такі думки, якщо ніяких обмінів тоді ще ніхто не проводив?), або… При чому, в останньому варіанті чомусь виникав образ лісу та ями, яку ти спочатку викопуєш, а потім туди падаєш від пострілу в голову.
Зрештою, після невеликої консультації бойовики відвели двох побитих Юрків у бік вантажівки, а мене з іншими полоненими повернули до підвалу. Згодом охоронці сказали, що хлопців повезли на обмін. Щиро вірячи їхнім словам, я постійно жалкував протягом всіх двох тижнів «у підвалі», що не потрапив у цю партію на обмін. Лише вийшовши на свободу через два тижня, я дізнався про долю хлопців та зрадів, що таки відсидів ті 17 днів.”
Що було далі з патріотичними студентами та горлівським депутатом Рибаком, свідки поки мовчать. Впевнена, що їх було немало: водій вантажівки, силовики, перехожі, свідки з числа ополченців, звичайні містяни… Коли закінчиться війна, ми, можливо, дізнаємося всю страшну правду тих тортур, які довелося витримати трьом патріотам із різних міст України.
22 квітня були знайдені тіла Юрія та Володимира Рибака в річці Казенний Торець біля селища Райгородок Донецької області з ознаками насильницької смерті. За повідомленням прес-служби МВС, «причина смерті обох загиблих – комбінована травма тіла внаслідок тортур, з подальшим утопленням ще живих непритомних потерпілих». Тіло Володимира було упізнано його дружиною. А Юру вдалося впізнати лише 25 квітня. Через деякий час 28 квітня в тій же річці знайшли й тіло Юрка Дяковського, з тими ж слідами катувань і комбінованими травмами.
За наявними у слідства даними, до тортур і вбивства цих людей причетні представники російського угруповання під командуванням полковника Гіркіна («Стрєлка»), яке захопило будівлю СБУ в місті Слов’янську”
уривок із книги Svetlana Tereykovskaya «Небесна сотня. Життєписи», том 2

Залишити відповідь