Звертаюсь до вас, сучі сини й дочки! Ті, що пихато з’їжджалися щоліта попити свіжого молока й пожерти молодої картоплі з салом в батьківській хаті. Що звисока дивились на тих, хто сіяв, орав, вирощував і зберігав…
Коли ж ви зрадили?
Чи тоді, коли залишались паршивими прапорщиками? Чи тоді, коли записували своїх дітей руськими? Чи тоді, коли так поблажливо патякали про те, а що ми тут бачили…
А ти, офіцерня без гідности й чести , вивчена вбивати й не навчена совісті! Ти віддаєш честь прапору, який в аватарці виставляєш у день нападу на твою Вітчизну… А в тебе там ще жива мама, якій не поталанило вмерти до твоєї ганьби! Що ти думаєш..?
Зреклися свого, а чужому ви не треба.
У нас сонце встає над Чутянським лісом, а викочується в Мамаїв яр. Так було завжди, і так буде! Ви у чужих В’ятках, Вологдах, Воркутах, Сахалінах, Нижніх Новгородах, у Маскві, у Пітєрє будете несвоїми завжди, бо ви прокляті місцем свого народження… Ви маєте якісь там квартири – але не маєте храму в душі; у ваших жилах ЖИДЕНЬКІ ЩІ, а не козацька кров…
Ви не вийшли проти війни. Не за нас – за нас стоїмо ми. Ви не зупиняєте свого хворого бункерного дебіла, який плює на світ – гріш вам ціна.
Ви ніколи не приїдете на могили батьків, ви ніколи не побачите рідне, бо рід вас уже прокляв… Ви ніхто, бо вас не чути й не видно… Зневажаю!
Навіки!
peredplata
