«Завели у камеру в підвалі, а там – забілена кров на стінах» – художник-переселенець із Донецька

Тарас Носар, художник із Донецька

Художник із Донецька Тарас Носар розмальовує львівський Парк культури, щоб дитячий світ був кольоровим і веселим. Шостий рік проживає 60-річний донецький митець поблизу Львова, але звикнути до такого життя йому і далі важко. Тарас Носар – член Національної спілки художників України. Він мусив втекти з Донецька, бо його українськість стала небезпечною для його життя і безпеки його родини.

Тарас Носар розмальовує дитячий майданчик у Парку культури. Його тематика українська і українські казкові герої. У Донецьку у його творчості теж домінували українські історичні персонажі і пейзажі. Хоча він – дуже різносторонній митець. Має багато цікавого живопису, графіки, ікон. Ще у березні 2014 року художник брав участь у відкритті Шевченкіани у Донецькому обласному художньому музеї, якому раніше подарував свою роботу «Страхи Катерини» за поемою Кобзаря. Його пейзажі прикрашали Краєзнавчий музей у рідному Донецьку, але не знає, чи ще досі їх можна побачити на стінах.

Живопис Тараса Носара
Живопис Тараса Носара

Корінний донеччанин у другому поколінні, педагог у четвертому проживав у центрі Донецька, поруч була його майстерня. Був активною людиною, брав участь у донецьких майданах і роками домагався викладання для студентів українською мовою. Його життя ділиться на «до і після» окупації Донецька. У Донецьку у нього було все, щоб жити і творити: друзі, студенти, робота, помешкання, майстерня, виставки, творчі задуми. Сьогодні – це вже минуле, яке виринає у спогадах із болем.

Пейзаж Тараса Носара
Пейзаж Тараса Носара

Ще у квітні 2014 року у митця не було усвідомлення того, що Донецьк буде окупований, що «прийде російська влада» і українська мова буде «небезпечною». Хоча вже навесні проросійські протестувальники захопили приміщення Донецької обласної адміністрації, прихильники самопроголошеної «Донецької народної республіки» зайняли будівлю обласного управління СБУ, на вулицях з’явились «зелені чоловічки» і прапори так званої«молодої республіки», але на міській раді якийсь дуже короткий час ще майорів синьо-жовтий український стяг, і це, каже, давало крихту надії.

 

«Я мешкав у самому центрі. І там було тихо на початках. Я ще викладав у філії Київського національного університету культури і мистецтв, іспити приймав. Ходив на донецькі проукраїнські мітинги. І якось на нас йшла навала прихильників Росії, оточивши зусібіч, але, мабуть, хтось дав їм команду відійти. Бо нас просто могли затоптати. «Сєпари» захопили будівлю обласної адміністрації. Але тоді я все ще сподівався, що український спецназ приїде, візьме їх за шкірку і викине. Пости і БТР були на околицях міста. Але коли побачив автоматників із новою зброєю на вулицях і «козачків», які кричали: «За чистоту православної віри», а їх першими привезли, бетонні відлиті амбразури спеціально для стрільби, тоді зрозумів, що прийшла біда», – говорить Тарас Носар.

Тарас Носар працює у львівському парку
Тарас Носар працює у львівському парку

Картини зумів врятувати

Художник поїхав у Львів із двома велосипедами і картинами, які залишив у друзів. Так йому вдалось врятувати свої роботи. А сам повернувся у Донецьк до сім’ї, де якраз мав народитись його менший син. 10 липня 2014 року до його майстерні під’їхали 4 автоматники і вивели, взявши під руки. Спершу, розповідає, привезли у приміщення колишньої обласної адміністрації, а потім посадили у підвал.

«Питали: «Українською викладаєте?». А я 20 років збирав підписи, щоб свій предмет викладати українською мовою. «У демонстраціях участь берете?», «Наркотики чи зґвалтування було?», – питали. Такий букет підібрали, що як його не став, а воно квадратне і в кругле не лізе. Мені сказали, що на мене є три заяви. Завели у камеру в підвалі, а там – забілена кров на стінах, трилітрові банки з сечею з кров’ю. Це було жахливо. Прийшов високий такий із батогом – і мені дісталось. Коли зачинились двері підвалу, у мені все вмерло, я зрозумів, що все, що робив у Донецьку, що відроджували, що все пропаде», – розповідає художник.

Тарасові Носару пощастило, що його відпустили зробити документи на новонароджену дитину. Він отримав папірець у пологовому відділенні і вдалось навіть дістати ще й український документ. Друзі переховали сім’ю у підвалі.

 

«Взяли найнеобхідніше ще до «комендантського часу». І нас вивезли друзі до залізничного вокзалу. З двома наплічниками ми сіли у потяг. Це був останній день, коли ще не було фейс-контролю. Через 20 кілометрів від Донецька побачили українських військовослужбовців», – пригадує митець.

Тарас Носар
Тарас Носар

Від липня 2014 року він, його жінка, 6-річна донька і 5-річний син – у статусі переселенців. Спершу безкоштовне житло знайшли знайомі з Майдану. Сьогодні сім’я проживає у гуртожитку у Брюховичах, що неподалік Львова. Між шафою і дитячим ліжком – мольберт. Це «майстерня» Тараса Носара. У його колишній майстерні у Донецьку розташувався благодійний фонд. «Якось побачив відео, а там речі моєї дитини роздають, наші речі, які ми залишили, віддавали чужим. Ми не змогли забрати все і не мали часу, щоб довго збиратись», – пригадує митець.

Куточок художника у гуртожитку
Куточок художника у гуртожитку

Тарас Носар працював на різних роботах у Львові і поблизу міста. За прибиранням вулиці його зауважив директор Парку культури і запросив на роботу. Олександр Молодий знав про Тараса Носара як талановитого художника і побачити у його руках віник замість пензля, каже, було боляче.

 

«Приїжджаю на роботу на ровері, бо 30 гривень на маршрутки мені закруто. Я знав Львів, тому приїхав сюди. У 1978 році був тут на практиці, потім стажувався щороку і малював багато у місті.Тепер знову тут і знову малюю. Мрію про музей війни, можливо, колись вдасться його відкрити і представити дитячі малюнки про війну. З’явився не страх, а, навпаки, інше ставлення до життя. Перестав хвилюватись із деяких моментів, а став більш цілеспрямований. Дуже хочу побачити синьо-жовтий прапор над Кремлем»,– зауважує художник.

Ікона Тараса Носара
Ікона Тараса Носара

У Тараса Носара у минулому – 25 всеукраїнських і обласних виставок, 4 персональні у Донецьку. Працював у Німеччині, його картини – у багатьох музеях і приватних колекціях. Тепер його творами можуть формувати свої збірки львів’яни. А для митця нині найдорожчі ті полотна, які створив на Донбасі, у пам’ять загиблих добровольців тактичної групи «Білорусь» Віталія Тіліженка («Кекса») та Алеся Черкашина («Тараса»), які віддали свої життя за незалежність України влітку 2015 року.

«Ці картини – це страждання. Якось у Пісках побачив серед руїн Будинку культури вишиванку і дитяче взуття учасників самодіяльного колективу, а потім витягнув з-під завалів бандуру. Ті розірвані струни – як розірване життя», – говорить із сумом митець. Він намагається якось скріпити ті струни в одне ціле життя. Рятує від важких думок, каже, мольберт, фарби і пензель.