Знайома зупинка як завжди переповнена людьми: старенькі бабусі, опираючись на ціпки, втомлено чекають тролейбусу, чоловік в червоній футболці емоційно розповідає по телефону чому він запізниться на зустріч, молода мати підвищує голос на свого голубоокого синочка за те, що обляпав шоколадним морозивом білосніжні шорти. Та вже за кілька хвилин під’їжджає тролейбус під номером 2, який за шість зупинок висадить мене у потрібному місці. Тісно. Спекотно. Ні, навіть, гаряче. Тримаючись одною рукою за спинку сидіння, хочеться якнайшвидше покинути цю «мікрохвильовку» і вийти на свіже повітря.
– Жіночко, не штовхайте мене ліктем в голову, не бачите, мені немає де стояти!
– А ви її вкусіть, щоб не штовхала! – увірвався терпець у сивоволосого дядечка.
Кондуктор наказувала всім пройти в середину салону тролейбуса, адже там «місце пустує, а всі чомусь пруться позаду та біля дверей». Кожен пасажир заглиблювався у власну атмосферу і намагався не звертати уваги на конфлікт жіночок та брутальність кондуктора.
Розрядити напружену обстановку вирішив старенький дідусь у матроській кепці. В свої сімдесят з гаком років почуття гумору він не втрачав. Спочатку він лагідно попросив кондуктора не тертись об нього, бо, мовляв, у нього є дружина і хоч вона неслухняна, але любить він її вже 50 років. А згодом почав розповідати небилиці про те, як вони з кумом листи Президенту писали. Атмосфера в тролейбусі ставала більш приємнішою та менш напруженою. У деяких пасажирів з’являлись невимушені посмішки на втомлених обличчях, і кондуктор перестала лаятись та стала навіть піджартовувати.
Я вийшла на своїй шостій зупинці і втягнула ковток гарячого літнього повітря. Ніби й нічого особливого у тролейбусі не сталось, але, здається, поїздка тривала не 15 хвилин, а декілька секунд.
Такі от наші громадські «мікрохвильовки».
Альона МУЛЯР
Світлина – архів \”Часу\” (с)
peredplata
