Отож, який у нас план завершення війни? Битися до останнього солдата? Чи погодитися на анексію земель, що знаходяться вже зараз під окупацією? Плюс демілітаризація з радикальним скороченням війська й озброєння, денаціоналізація з російською другою державною мовою, відмова від вступу в НАТО…
Між цими жорсткими альтернативами й пролягає поки наш можливий вибір. Невже немає нічого кращого як чекати, що звідкись з’явиться рятівник із купою F-16 і «Леопардів» і допоможе розправитися з ворогом?
Підозрюю, що якщо і є такий план, та він не розглядається, бо як не парадоксально, але його реалізація цілком залежить навіть не від рівня поставок закордонного озброєння (це на другому місці), а від рівня державної організації, якісних управлінських рішень, котрі передбачатимуть національний успіх, а не корпоративно-індивідуальний. А з цим в Україні чомусь завжди було кепсько. А зараз просто катастрофічно кепсько.
І невідомо, що його робити. Одне напевно зрозуміло, що з чинним політичним керівництвом, яке діє лише у власних інтересах – і ці інтереси лише інколи збігаються з державними – виграти цю війну ми не зможемо. Хоч як не добре вміє колядувати по світу президент Зеленський. І він таки чимало наколядував. Тобто, він у закордонних маневрах буває досить ефективний, але його найбільша вада в тім, що він не вірить в країну і її громадян і тому практично надто мало робить для її реформування і модернізації.
І про це почали масово здогадуватися українці. І в країні все настирливіше чути розмови про фатальну необхідність зміни влади.
Кількість критичних матеріалів у авторитетних світових ЗМІ про систему й результати управління 95-го кварталу в Києві уже зараз викликають тривогу. Виявляється, в розумінні західних еліт українська корупція не тільки зникла з повсякденної практики, а за воєнні часи і необхідність відстоювати державу від супротивника, який переважає тебе втричі, крадіжки з державного бюджету значно збільшилися і нічим іншим як мародерством на крові це назвати не можна. Який уже тут рівень довіри?!
Ледь не щодня відкриваються нові факти пограбування державного гаманця. Найприкріше, що це переважно відбувається у воєнному відомстві, де продовжують зникати мільярдні кошти. А пенсіонери потім по копійці збирають на дрони та обладнання для солдат. Боюся, що пенсіонери незабаром створять робочі загони для риття шанців, оскільки воєнне керівництво не здатне налагодити підготовку фортифікацій.
Харківський весняний провал черговий раз підтвердив, що команда Зеленського ніяких висновків із 2022 року не зробила. Ворог знову на шляху до Харкова не зустрів аж ніякого опору – не були закладені мінні поля, підготовлена фортифікація, залучені добре вкомплектовані військові частини.
Останнім часом почалася розкриватися тривожна ситуація з вищим військовим керівництвом ЗСУ, рівень управління якого надто часто приводить до трагічних наслідків.
Виявляється, старий генералітет, котрий дістався країні ще на хвилі Незалежності і сягає коріннями виховання в радянську добу, викликає дуже великі запитання. Ситуація з генералом Содолем, який не підготував до захисту Харківщину і допустив прорив російських військ, а сам поїхав в Одесу пиячити з друзями, продемонструвала всю безвідповідальність і безперспективність нинішнього керівництва ЗСУ на чолі з генералом і Героєм України Олександром Сирським.
А молодь, яка зросла під час останнього десятиліття воєнного протистояння з російськими ордами, дуже важко піднімається догори, де все вже зайнято 60-70 літніми генералами, які хоч і воювали тільки з власними жінками, але від статусу УБД і високої зарплатні не можуть відмовитися.
Соціологічні служби показують катастрофічне падіння довіри перш за все до президента Зеленського, який, урешті, і допустив безлад і неконтрольованість у державному управлінні. І перш за все в воєнному відомстві, де чи не щодня переважно журналісти-розслідувачі виявляють крадіжки розміром у мільярди гривень.
Хоч із воєнним відомством може цілком посперечатися судова гілка влади й історія із її колишнім (сподіваюся) керівником Головою Верховного Суду паном Князєвим, якого спіймали на взятці в $3,5 мільйона.
Ось уже більше як півроку йде слідство по цьому добродію. Врешті, суд його відпустив під особисті зобов’язання. Князєв весь цей час спокійно ніби як і працює, принаймні отримуючи зарплату в межах 130-150 тисяч гривень щомісяця. Гадаєте, що його засудять? А кого до нього засудили, принаймні, з гучних розслідувань і звинувачень? Нікого.
Отож, те, що треба перезавантажувати владу, з’ясовуючи опісля міру персональної відповідальності кожного посадовця, не викликає сумнівів. Якщо вже голова Верховного Суду ганебний корупціонер, то що твориться в місцевих судах?
Тобто, про рівень правосуддя і справедливості можна здогадуватися. Взагалі під час війни такі речі неприпустимі. І якщо керівництво країни спокійно спостерігає за подібним не ініціюючи радикальні зміни в тій же судовій гілці влади, значить воно зацікавлене саме в такому стані країни.
Ось тому й треба міняти головного диригента цього безладу. Адже це симптом розвалу держави зсередини? Хіба за це воювали і воюють наші діти? Сподіваймося, що пролонгацією опції продовження війни, як пролонгацію повноважень президента країни Володимир Зеленський не скористається. Принаймні, якщо й скористається, то ненадовго.
Але чи не прагнутиме скористатися цією умовою «віце-президент» пан Єрмак і його ефективні менеджери? Якщо Зеленського ще захищатиме як президента закон, то Єрмака ніхто і ніщо не зможе захистити.
peredplata
