До редакції газети \”Час\” звернулась згорьована молода мати Марта Гіліє. Рішенням та ухвалою Шевченківського районного суду в Чернівцях її донечку мають примусово передати її чоловікові до Румунії. Історія того, як у українки забирають дитину, вражає. Ми наразі подаємо заяву пані Марти. І готуємо публікацію з коментарем Головного управління юстиції області, яке представляло інтереси в судах чоловіка пані Марти, котрому й мають віддати дитину, аби той відвіз її в Румунію. Статтю читайте у наступному числі нашої газети.
Звертаюсь до Вас з великим материнським болем в серці та проханням захистити права матері та дитини які були порушені Міністерством Юстиції України, Шевченківським районним судом, відділом державної виконавчої служби Новоселицького районного управління юстиції, які всупереч найвищій соціальній цінності держави, народженню та вихованню дитини ,позбавили мене права виховання та утримання як мати своєї рідної трирічної доньки, на користь громадянина Румунії Гіліє Г.В.
Головне управління юстиції в Чернівецькій області звернулась з позовною заявою до зазначеного суду з вимогою визнати незаконним утримання мною на території України моєї неповнолітньої доньки та зобов’язати мене, Гіліє-Кирилеску Марту Михайлівну, передати мою дитину моєму чоловіку для постійного місця проживання в Румунії (округ Димбовиця села Віонешти). Адже 18 лютого цього року Іменем України позовні вимоги були повністю задоволені. В рішенні суду, яке я отримала, зазначається Конвенція ООН 1980 року «Щодо цивільно-правових аспектів міжнародного викрадання дітей», що немає ніякого відношення до подій, які мають місце в ситуації, заручником якої стала моя дитина, та я особисто.
Я маю підозри, чому мій чоловік вирішив забрати в мене дитину. Досягнувши бажаної мети, він відмовитиься від позовних вимог, які представляє та захищає управління юстиції, при цьому не перевіряючи фактичних даних, дійсних обставин, мого громадянства України та моїх заперечень.
Вони винесли неправомірні рішення і, не чекаючи рішення апеляційного розгляду зазначеної справи, винесли виконавче впровадження з приписами та виїздами цілими рейдами ВДВС по місцю нашого проживання в с.Тарасівці Новоселицького району, щоб забрати в мене дитину, перетворивши цим самим перебування в власній країні на страх для мами втратити найцінніше в житті – дитину.
Виходячи з цих обставин, які мною зазначені, вважаю що органами виконавчої влади, абсолютно свідомо, порушуються всі загальнодержавні норми забезпечення прав та свобод що прописані Конституцією України, та суперечать тій же Конвенції на яку ссилаються суддя Шевченківського районного суду та Головне управління юстиції.
Повністю незгідна та обурена незаконним ставленням до мене та моєї дитини з боку органів державної виконавчої влади України, які порушили законодавство прикриваючись необґрунтованими для цієї справи статтями на користь іншої держави, так як ці рішення, суттєво не відповідають цивільно-процесуальному законодавству та ганьблять честь і гідність громадянина України. Однак в цій справі мають істотне юридичне значення для нашого захисту та виявлення зради національним інтересам які проявлені в повній дискредитації прав мам українок на дитину та самої гідності взагалі, проживати на території України та бути її громадянкою.
Після несправедливого рішення, обміркувавши основні спірні пункти справи від яких залежить остаточний результат справедливості та долі моєї дитини, я вважаю є фактичні докази моїх доводів, на які треба звернути увагу.
Закінчивши загальну середню школу в 2003 році, я обрала майбутню професію лікаря-стоматолога та виїхала навчатись в престижний навчальний заклад в Бухарест (Румунія). Там познайомилась з майбутнім батьком моєї дитини Гіліє Г.В. Ми вирішили зареєструвати наші стосунки. Чоловік з перших днів нашого знайомства не мав місця роботи та батьківської підтримки. Я його кохала і батьки допомогли нам відгуляти весілля в Тарасівцях. Після чого виїхали до Бухаресту, де я вже не мала можливості проживати в гуртожитку. Ми облаштувались в квартирі сестер чоловіка, де умови проживання були тяжкими для мене, але я терпіла, щоб тільки бути з чоловіком, якого я дійсно кохала.
В 2009 р я завагітніла та звернулась про допомогу квартирного питання до мого впливового дядька (він велика людина в Бухаресті), який одразу нам допоміг, знявши для нас сучасну квартиру в центі міста. Завдяки постійній допомозі мого родича нам вистачало коштів на безбідне існування в столиці Румунії Мій чоловік дуже швидко звик до того, що так повинно бути завжди, не беручи до голови проблеми родини, а навпаки почав постійно зловживати алкогольними напоями. Після народження доньки 29.12.2009 Гиліє Анастасії, він тривалий час не проживав вдома, став дратівливим погано до мене ставився та дуже часто в алкогольному сп’янінні бив мене ногами за не помиту тарілку чи тоді, коли програвав божевільні суми в ігрові автомати, карти, які стали його другим життям та страшною залежністю.
Зрозумівши що таке життя неможливе, я вирішила переїхати з Бухаресту до маленького та бідненького села Войнешти до чоловіка з надією, що він позбудеться старих друзів та під впливом своїх родичів змінить своє ставлення до мене та своєї дитини. Але не так сталося, як хотілося і історія почала регулярно повторюватись, унеможливлюючи тим самим моє перебування в Румунії.
В телефонних розмовах я розповідала батькам про негаразди, на що мій батько не одноразово просив чоловіка змінити своє ставлення до мене, але безрезультатно.
14.11.2011 року ми разом з чоловіком та нашою дитиною виїхали до України, де перед тим мій чоловік дав мені слово, що виправиться та почне нове життя, влаштується на роботу. Вже вдома мій батько запропонував чоловіку працювати в Україні, так як у батька є своя справа, яка забезпечить нам безбідне існування.
Проживши два тижні в Україні, чоловік заявив, що залишає мене з дитиною та повертається до Румунії , так як не може звикнути, бо переїхав з Євросоюзу до бідної України, де він тут чужий і не коли не буде своїм. І головне в цьому те, що він ї не мав бажання повертатись разом зі мною і відкрито заявив, що припиняє всі стосунки та обов’язково звернеться з заявою про припинення шлюбу.
Я була в розпачі, адже як там не було, але до останнього я мала надію на примирення та подальше життя з чоловіком,якого ніхто не виганяв та не обмежував спілкування з дитиною.
Майже через рік після цих подій мною був отриманий документ Міністерства Юстиції України (м.Київ вул. Городецького 13), де мене повідомили що на підставі Закону України від 11 січня 2006 року за №3303-4 «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», та затвердженої постанови Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2010 року заява громадянина Румунії Гіліє Георгія-Віорела за ст. 237-239 Цивільного кодексу України ,статей 38.40.42.44.410 Цивільного процесуального кодексу України, уповноважує Головне управління юстиції у Чернівецькій області представляти інтереси громадянина Румунії щодо повернення неповнолітньої дитини Гіліє Анастасії до Румунії з правом підпису позовної заяви та інших процесуальних документів.
Також була отримана позовна заява про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Румунії. Я одразу передзвонила позивачу для того, щоб вислухати його пояснення з приводу надісланих мені документів, на що він відповів, що забере в мене дитину, якщо я не виконаю його неможливі до задоволення вимоги. Не сприймаючи його погроз, так як знаходжусь на Україні і моя держава захистить мене, як я вважала, я все ж таки почала збирати всі довідки та рішення місцевої органу самоврядування, так як дитина почала ходити до дитсадка .Були отримані для пред’явлення в суді такі документи:
Але суд, заслухавши думку представника Головного управління юстиції в Чернівецькій області, не взявши до уваги жодного зазначеного документу, покази свідків, не були обговорені питання забезпечення моєї дитини батьком-позивачем, не звернули увагу на довідку сільської ради села Войнешти, де вказується, що позивач не де не працює, не отримує субсидії, не займається підприємницькою справою. Тільки з цих мотивів згідно ст. 3 Конвенції «Про права дитини» та інших законодавчих актів про права мами та дитини суд повинен був відмовити в позові.
Наразі на незаконне рішення суду підготовлена апеляція. Однак взагалі незрозумілі дії відділу державної виконавчої служби Новоселицького районного управління, де повідомили, що виконавче провадження по цій справі вже внесено до єдиного державного реєстру виконавчих впроваджень за адресою в інтернеті і рішення повинно виконуватись в обов’язковому порядку, а те що ми подали на апеляцію нічого взагалі не змінить.
В останній телефонній розмові чоловік пояснив мені, що в Чернівецькій області перебувають на обліку, як громадяни Румунії, більше 100 тисяч чоловік, що постійно проживають в області, і всій системі народовладдя краю потрібно усвідомлювати силу румунського народу на території Буковини, та рахуватись з правами громадян Румунії. Тому цю справу я вже програла, де підтвердженням цьому є рішення першої інстанції Шевченківського районного суду.
Сподіваюсь остаточне рішення щодо моєї дитини, яке буде винесено щодо перебування в Україні, буде залежати від справжнього суду ,де дитина для держави є стратегічно-загальнонаціональним пріоритетом з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя в Україні, біля матері.
З повагою та вірою в правосуддя Гіліє(Кирилеско) Марта
peredplata
