Із бійцем “Правого сектору” Євгеном Костюком я познайомилась кілька місяців тому у соцмережі. Цей 19 річний хлопчик вразив мене своїми дорослими думками та патріотизмом. Він міг годинами розповідати про свою маленьку сестричку й з ніжністю розповідав про маму. Хлопчик, що виріс без батька, оберігав їх від війни.
Він не жалкував, що проводить золоті роки молодості на передовій, замість дорогих планшетів мріяв про мир й часто ображався, коли називала його дитиною. “Я не дитина. Я воїн”, – відповідав він. Ми не раз домовлялись про інтерв\’ю, але не судилось. Ця клята війна як нас познайомила, так й розлучила. Вона дала нам змогу зустрітись вже на твоєму похороні, Шльоцик. Що ж, замість тебе розкажу я.
Твоя боротьба за Україну почалась ще в далекому 2014, коли ти з такими юними хлопцями як сам, вийшов на Майдан. Ви відчули, що у громадян України забирають найважливіше – цінності, свободу і гідність. Ти лише рік провчився в училищі, коли Україна знову опинилась у біді. Цього разу війна. Познайомився в соцмережі із хлопцями, які загітували вступити до ОУН. Як пішов на війну? Втік… Повернувся за місяць додому з тренування. Як тебе не відмовляла матір та два дідусі-полковники, ти не слухав.
… Євген із групою таких же безвусих хлопчиків стояв перед комбатом “ОУН” Миколою Коханівським. Спочатку він їм відмовив, проте хлопці не мали наміру відступати. Ми не діти — ми воїни….
Хіба можна було відмовити цим юним патріотам, які прийшли на війну не заради статусу, землі та зарплати, а заради ідеї? Вони за останні кошти придбали все обмундирування. Ти отримав свій позивний “Шльоцик”, коли випадково вистрелив з танку. О, тоді на тебе не на жарт розлютились військові. Втім, вже за кілька днів ти став для них найкращим другом, братом.
У своїх 17 ти потрапив у саме пекло війни- Піски. Про це знали, мабуть, всі, крім держави, яка навідріз відмовлялась визнавати вас учасниками війни. Під час одного з боїв ти отримав контузію й приїхав додому. Боліла голова та з вух йшла кров. Проте ти категорично відмовлявся звертатись до лікаря, оформляти довідки… Казав рідним, що здоровий й соромно дбати за себе, коли хлопчики-побратими важкопоранені… Взагалі, ти рідко розповідав про свої подвиги й завжди добирався з дому на війну автостопом. А нещодавно перейшов служити до ДУК “Правий сектор”.
Твої побратими досі не можуть зрозуміти як ти отримав поранення. Ви йшли ставити ротяжки, але раптом попереду тебе вибухнула міна. Хто поставив? Четверо вижило, а ти своїм юним тілом закрив їх. Осколки в голову, в груди… Госпітальєри, зупинка дихання, киснева подушка й три дні в комі. Твої мама та дідусь, коли дізнались про поранення, мерщій виїхали до Дніпра. Вони були переконані, що витягнуть тебе, ти ж не дитина, ти мужній воїн. Не встигли, твоє серце зупинилось червня…
…Прощання з тобою в Києві. Ніч. Майдан. Я досі передивляюсь ті фото. Звертаю увагу на хлопчика. На вигляд йому років 18-19. Все обличчя та шия його посічені та пошматовані осколками, а в очах – страшенні крововиливи. Сльози мерехтіли в його закривавлених очах… Він довго стояв біля труни і щось шепотів. Прощався. Дитина з обличчям та серцем Воїна. Як і той, кого проводжали в останній шлях…
Женю, мені дуже соромно, що попрощатись з тобою у Вінниці прийшло не більше сотні людей, половина з яких волонтери та солдати. В місті, де живе 400 тисяч. Женю вирішили нести через центр і коли вийшли на центральну вулицю, поліція перекрила дорогу, бо центром мали проїжджати учасники велогонки. Ми перечікували, а бійці -добровольці, тримаючи труну, дивились як повз них проїжджає велогононне грандпрі. Уявіть собі, похоронна процесія з загиблим на війні 19-річним героєм перечікувала , поки повз них проїде велосипедна колона з паралельного світу. Світу, у якому немає місця загиблим на необ\’явленій війні 19-річним хлопчикам. Через два квартали біля облради в рядок стояли депутати. Ніхто не став на коліна, лише двоє роботяг, що лагодили дорогу. Люди, бійтесь не забруднити коліна, а душі…
Вікторія Микитюк
P.S. \”Війна – це поєдинок волі, якщо ти не готовий всім пожертвувати, значить, ти вже програв\”. Цей напис на прапорі зробив Шльоцик своєму другові. Він не програв. І ми не програємо. Я вірю.
peredplata
