Коли я потрапив у полон, окупанти намагалися принизити, волали про те, що я нібито виступив проти “братів”. Я твердо відповів: «По-перше, ви нам ніколи не були братами. А по-друге – не я прийшов на вашу землю зі зброєю, це ви вдерлися до нашої». За кожне слово українською мене били — жорстоко, нещадно. То ж чи має значення мова?
В Оленівці мене перевели до камери смертників — «двохсотих». Там нас підірвали. Я вижив дивом: лишилася неушкодженою тільки права рука, решта тіла — у уламках та болі. Разом із кількома важкопораненими побратимами ми чіплялися за життя всупереч усьому.
У лікарні Донецька поводилися, наче ми не люди. Охорону дали з місцевих, які дивилися на нас із ненавистю. Коли від втрати крові мене почало трясти, один із них поставив каталку під кондиціонер і вмикнув мінус шістнадцять. Я лежав без одягу під крижаним повітрям чотири години. Персонал мовчав. Санітарки возили нас так, що ми врізалися в стіни. Перев’язку зробили тільки на четвертий день. Уламок із тіла довелося витягати самому.
Коли повернули в Оленівку, на нас чекала нова «прийомка». Я підтримував побратима без ноги, а нас обох били. Змушували сидіти навпочіпки годинами з перебитими кістками. А вони лупцювали, лупцювали, лупцювали…
Дорогою на обмін зав’язали очі так туго, що біль пульсував у скронях. Ми не бачили нічого. Але після літака я на дотик відчув м’які велюрові сидіння автобуса й зрозумів: ми їдемо додому.
Кожен українець має запам’ятати: росіянин ніколи не був і не буде нашим братом. Тому забудьте раз і назавжди про фразу «какая разніца».
Олександр «Авокадо» Гришин.
З 2014 року — у лавах самооборони.
25 лютого 2022-го добровольцем поїхав до Маріуполя, став до строю в «Азові».
Азовсталь — Оленівка — барак «200» — Донецька лікарня — знову Оленівка.
Обмін. Реабілітація. І знову — служба.
Нескорений. Незламний. Український воїн. Олександр Гришин. На таких тримається Україна.
peredplata
