5 січня день пам’яті легендарного діда Панаса – Петра Векслярова (Пінхаса Хаїмовича Векскляра) (1911-1994).
Для покоління дітей 1960-1980-х років минулого століття він став справжньою легендою.
Народився Петро Юхимович у Тальному на Черкащині. Походив з єврейської родини. Батько його був муляром, жила родина небагато. У роки Другої світової разом з родиною потрапив до фільтраційного табору. Рідні загинули, а Петрові вдалося вирватися і змінити прізвище на Векскляров.
Після полону радянська влада не дозволила Весклярову оселитися в столиці і він жив у Луцьку. Служив у Волинському українському музичному театрі імені Т. Шевченка протягом 13 років. Родина актора мешкала в центрі Луцька – в триповерхівці на теперішньому проспекті Волі, 17, де їм дали кімнату в комуналці. У 1949 р. народився син Богдан.
Коли режисер Віктор Іванов приїхав до Луцька шукати акторів для свого фільму “Олекса Довбуш”, він запропонував Петру Векслярову роль діда Петрія – дебют актора в кіно – і запросив до Києва на кіностудію ім.О.Довженка. Дружина відмовилася переїжджати до Києва, він поїхав один. У 1959 р. його зарахували до штату кіностудії імені О.Довженка.
У його фільмографії понад 20 художніх стрічок.
У 1962 р. українське радіо шукало ведучого програми “Казки дідуся Панаса”. І Петро Вексляров пішов на конкурс, шукаючи підробіток, бо утримував сина і родину загиблого брата. А в конкурсі на “посаду” діда Панаса брали участь 200 акторів.
Дід Панас з козацькими вусами, у незмінній вишиванці щовечора розповідав у “Вечірній казці” українські казки.
Через це його свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате діти і дорослі щиро любили. У нього була всенародна любов.
Як згадували його колеги, коли одного разу в ефірі він закашляв, то на телебачення прийшло кілька вантажівок з листами-порадами, різними травами, ліками з усіх куточків України.
Земляки-тальнівчани пригадували, що Петро Вексляров завжди розмовляв лише українською, жартуючи: “Я російську не можу вивчити.”, любив носити вишиванку.
“Він приходив у вишиванках і йшов, не перевдягаючись. І це були всі його особисті вишиванки, не з костюмерної. Він був вірним українській культурі і мові, в житті говорив українською, і це відчувалось крізь екран.”, – згадувала Тамара Стратієнко, народна артистка України.
Остання “Вечірня казка” з дідом Панасом відбулася у 1986 р. Його п’ятнадцятихвилинна програма “На добраніч, діти!” виходила протягом 17 років.
За своє творче життя Дід Панас отримав лише одну нагороду – звання заслуженого артиста УРСР. Однак, він мав всенардну любов. І сьогодні його пам’ятають.
За його участі з’явилося зо тридцять картин, хоча, подейкують, епізодичних ролей характерник створив із півсотні. Назву, на мій погляд, основні картини: “Олекса Довбуш” та “Іванна” (обидва: 1959), “Кров людська – не водиця”, “Прощавайте, голуби!”, “Народжені жити”, “Роман і Франческа” (усі: 1960), “Здрастуй, Гнате!”, “Дмитро Горицвіт”, “Артист із Каховки” і “Лісова пісня” (усі: 1961), “У мертвій петлі” (1962), “Люди не все знають” (1963), “Сумка, повна сердець” (1964),“Гадюка” і “Хочу вірити” (обидва: 1965), “Циган” і “Вій” (обидва: 1967), “Великі клопоти через маленького хлопчика” (1968), “Падаючий іній” (1969), “Севастополь” і “Два дні чудес” (обидва: 1970), “Відвага” і “Серце Бонівура” (обидва: 1971), “До останньої хвилини” і “Стара фортеця” (обидва: 1973), “Юркові світанки” (1975), “Єралашний рейс” (1977), “Забудьте слово смерть” (1979), “Школа” (1980) тощо.
Утім, найбільше запам’ятався актор малечі та старшому глядачеві, як лагідний казкар дідусь Панас, відколи з 1962 р. на Українському радіо той вряди-годи почав читати “Вечірню казку” для дітей. Спочатку то була проста підміна іншого, літнього хворобливого колеги, актора Київського драматичного тeатру імені Івана Франка Габріeля Самійловича Нeлідова (власне: Френкель; 1897-1968).
Роздумуючи над феноменом діда Панаса, ось що я вам скажу:
– Казка була його зброєю, якою він боронив українських дітей від різного роду ворогів. Він дозволяв нам засинати щасливими і видрімувати радісний світ. Прокидалися і дорослішали ми вже самостійно, без діда Панаса.
Олександр Рудяченко. Київ
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
peredplata
