На 1922 рік, російські більшовики закріпилася на більшій частині України. Давно вже відступили з території України військові підрозділи УНР, зазнали поразки білогвардійці, поляки та махновці… Проте не корився червоним окупантам, Холодний Яр. Холодноярська республіка охоплювала межі Чигиринського повіту Київської губернії. Її центром був Свято-Троїцький Мотронинський монастир в урочищі Холодний Яр. Разом з холодноярцями діяли й повстанці Чорного Лісу (Цвітненська волость Чигиринського повіту). Для ліквідації повстанського руху радянська влада задіяла значні військові сили. Крім того спецслужбам окупантів вдалось внести розкол у лави партизан. У 1921 На «амністію» піддалися більш як 20 отаманів (пізніше , коли із повстанцями Холодного Яру буде покінчено, “амністованих” чекісти також ліквідують). Проте велика частина повстанців не склали зброї і продовжували боротьбу. Опір холодноярців тривав до вересня 1922 року, коли під час спецоперації “Заповіт”, більшовики змогли заарештувати понад 30 отаманів, організувавши через свою агентуру «з’їзд для вирішення плану руху та інших справ» у м. Звенигородці. Полонених помістили в Лук’янівській в’язниці в Києві. На початку 1923 року тут, утримували 42 повстанських командирів та отаманів. Суд засудив їх до розстрілу – планувалася показова страта “ворогів революції”.
9 лютого 1923 року відбулось вдчайдушне повстання у Лук’янівській в’язниці м. Києва. Полонені повстанці захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Козаки спробували підпалити тюремний підвал, щоб під прикриттям диму прорватись за межі вязниці. Коли їм це не вдалося, вони повернулись на поверх і відстрілювались із вікон. Чотири години серед Києва точився бій.
Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр» пише про це так:
«Коли безвихідь стала очевидною, отамани стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово?… Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу»… Інші, не маючи набоїв пішли “в багнети”. Їх чекісти косили кулеметним вогнем у ноги, щоб узяти живими. Пізніше один із вартових розповів ув’язненим, що комендат в’язниці Ріхтер полоненим власноруч сокирою відрубував голови…
“Солодше нам у бою умирати,
Ніж жити в путах, мов німі раби”
peredplata
