1 січня – день народження Степана Бандери. Знайшовся на світі він 1 січня 1909 року, прожив 50 років, 9 місяців і 14 діб. Був убитий за особистим завданням Кремля 15 жовтня 1959 року в Мюнхені. Ось уже 63 роки, люди немовби подуріли, хто славить Бандеру, а хто проклинає. Постать, до якої, либонь, не можна бути байдужим нікому. І насамперед українцям.
Це напевне тому, що й саме дивне слово БАНДЕРА на південному-заході Європи, в країнах Піренейського півострову означає – ПРАПОР. Які вітри людської міграції занесли його до України – не відомо, ще ніхто, на жаль, не дослідив.
А ось Степан Андрійович Бандера став безсмертною хоругвою, нев’янучим стягом, безсмертним вимпелом, бойовою сурмою, штандартом української державності, за яку він боровся все своє свідоме життя. Із 19 хлопчачих літ, коли вперше був заарештований за організацію в Калуші маніфестації з нагоди десятиріччя ЗУНР.
Власне все його життя від цієї пори стало пов’язане з підпільною боротьбою, судами, переслідуванням, замахами на життя.
Провідник українських націоналістів був аж ніяк не велетом – невеличкого зросту, мав лише 159 сантиметрів, але вважався людиною феноменального духу, велетенської сили душі. Слугував для всіх прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації. У тому числі й для рідних.
У сім’ї Андрія і Мирослави (померла у віці 32 роки) Бандер народилося троє дівчаток і четверо хлопчиків. І майже всі загинули від куль фашистів та комуністів. Батька – отця Андрія, греко-католицького священика заарештували в травні 1941 року разом із двома дочками і вивезли до Києва НКВсники. Главу роду розстріляли там серед літа, поспішаючи позбавити життя до приходу німців, дочок спровадили до Сибіру, де одна із них була замордована.
У всіх братів майже однакова доля. Активні учасниками ОУН. Олександр, закінчивши Львівську політехніку, в Італії захистив ступінь доктора з економіки. Влітку 1941 року був заарештований гестапо у Львові, як активіст ОУН. Потрапив до концтабору Освенцім, де й загинув. Там же, і теж 1942 року завершив свій земний шлях іще один брат Степана Бандери – Василь. Він як український націоналіст зі зброєю в руках бився проти фашистів, потрапив до катівень гестапо. Наймолодший із Бандер – Богдан, у складі бойових груп, виконуючи завдання проводу ОУН воював із гітлерівцями на території Південної України, кілька разів втікав із гестапо, загинув у тих краях від куль НКВСників 1949 року.
Усе життя Степана Андрійовича Бандери було пов’язане з активною політичною боротьбою. При чому, одразу на декількох фронтах. Проти поляків – до початку Другої світової війни, проти комуністів починаючи від \”золотого\” вересня 1939 року, і проти фашистів – із 1941-го. Про нього, його неабияку активність, особливий талан і вдатність організовувати маси, вести за собою противників режимів знали перші особи в Варшаві, Берліні, в Москві.
Цікаво, що саме 22 червня 1941-го, як було розпочато наступ на СРСР, Степан Бандера передає до адміністрації канцлера в Берліні Меморандум ОУН, у якому в формі, далекій від дипломатичної, ультимативно застерігає фюрера і його фашистське оточення від застосування в Україні жорсткої окупаційної політики, вимагав визнати Україну рівноправною європейською державою. Іще через тиждень, за розпорядженням Степана Бандери у Львові проголошено незалежність України. Через декілька діб у Кракові, де знаходився Бандера, його знаходять вищі чини вермахту і вимагають відкликати Акт суверенітету. Провідник ОУН категорично і демонстративно відмовляється так учинити. Починаються залякування, за тим переслідування, все закінчується арештом. Степан Бандера відтак потрапляє до концтабору «Заксенхаузен».
Мало в якого народу є така яскрава і колоритна, цілеспрямована політична фігура як Степан Бандера. Людина, котра б так натхненно любила свою завжди пригноблену батьківщину і так зосереджено, не шкодуючи свого життя, життя своїх рідних боролося за її незалежність. Про велич, маєстат цієї постаті свідчить і рівень більшовицьких, комуністичних фальсифікацій, ідеологічних провокацій проти неї, метою яких було применшити значимість Провідника ОУН, перетворити його на банального прислужника фашистів (подумайте, чи можливо це, коли троє з чотирьох братів Бендер були там полонениками, двоє згоріли в печах Освенціму?), на ворога українського народу, банального злочинця.. Отрута виявилася настільки сильною, що вже двадцять років немає радянських ідеологічних штабів, а вбивчий трунок того пропасницього зілля продовжує згубну дію й до нині.
І якщо по великому рахунку, то в цьому, власне, немає нічого дивного. Бо Кремль в усі роки свого правління завжди найбільше дбав про Україну тим, що повсякчас цілеспрямовано формував, зміцнював тут свою \”п’яту колону\”. За рахунок енкевесників, кагебешників, \”смершівців\” і різноманітних усяких уповноважених, які виходять на пенсію, катів із мордовських і інших сибірських таборів, яким квартири виділяли в наших \”теплих\” краях. Завдяки зумисному переселенню на багатющі українські землі зі своєї тайги та тундри, якогось там нечернозем’я зайд і різний \”зайвий люд\”.. І ось тепер цей хорал жаб’ячого багатоголосся, який утворився тут, який і чути не хоче про Степана Бандеру, котрий чомусь і досі його страхітливо боїться, не дає титульній нації надати своєму справжньому Героєві належного місця в пантеоні визначних людей України.
Крім того, за двадцять років існування незалежної України в державі, на жаль, так і не створено власної національної ідеології. В якій все, і щодо національних святинь, і щодо національних героїв було б чітко все розставлено по місцях, з крапками над \”і\”. А тому й по нині українська ідеологія на умовах підпасичах плететься хвостом у колишнього \”старшого брата\”. Чи давно, скажіть, було, коли один із кремлівських карликів, помахуючи до замало не двометрового Януковича коротеньким пальчиком, суворо повчав: «Главное не дать им переписывать нашу общую историю…\”?
Це ту, підкреслю, котру в СРСР видали одразу після 1937-го, у пріснопам’ятному 1938-му році і котра промовисто зветься \”Короткий курс ВКП(б)\”.Написаний під вмілим, чуйним керівництвом Йосипа Сталіна і Лаврентія Берії…
І все таки хочеться думати, що це тимчасове, я б іще сказав, – скороминуче явище. І тому з гордістю кажу: Слава великому синові України!
Олександр Горобець
peredplata
