Окрім війни з Росією, команда Володимира Зеленського веде боротьбу ще на двох фронтах: внутрішньополітичному та зовнішньому. Про те, чому в Україні все ж таки не буде виборів, чи є конфлікт між Зеленським та головкомом Валерієм Залужним і чому американська політика для України зараз важливіша за власну – у матеріалі політичного оглядача РБК-Україна Мілана Лєліча.
Під час підготовки матеріалу використовувалися офрекорд-коментарі українських та західних топ-чиновників, політиків та дипломатів, публікації TIME, The Economist, The Wall Street Journal, публічні заяви українського керівництва.
Якби не сталося повномасштабного російського вторгнення, у ці дні українське суспільство було б занурене в обговорення підсумків парламентських виборів, що відбулися наприкінці жовтня, формування коаліції та нового Кабміну. Але через очевидні причини заплановані на 29 жовтня вибори не відбулися.
І, за інформацією РБК-Україна, над їхнім можливим проведенням в строк у владі ніхто всерйоз і не замислювався. Нинішнє скликання Верховної ради давно викликає роздратування – через свою нездатність оперативно приймати потрібні законопроекти і через нескінченні скандали, до яких потрапляють депутати з правлячої партії. Тим не менш, сяк-так із прийняттям законопроектів парламент справляється, що особливо важливо у зв’язку з очікуваним початком переговорів про вступ до ЄС. А скандалів останнім часом стало помітно менше, ніж цього літа. Крім того, гіпотетичне наступне скликання Ради в будь-якому випадку було б ще менш підконтрольне Офісу президента.
Інша річ – президентські вибори, які за графіком мають відбутися наприкінці березня наступного року. А формальне рішення про старт кампанії Верховна рада мала б ухвалити ще наприкінці грудня.
Розмови про президентські вибори активізувалися наприкінці літа після візиту в Україну американського сенатора Ліндсі Грема, який заявив, що вибори мають відбутися. Президент Володимир Зеленський своїми заявами також неодноразово підігрівав інтерес до цієї теми, наголошуючи, що виборів не боїться, але їх проведення пов’язане з багатьма складнощами.
Три тижні тому співрозмовники РБК-Україна у владній команді почали говорити про майбутні вибори вже з більшою визначеністю – нібито неофіційну кампанію вже запущено. А профільний комітет ВР навіть підготував драфт законопроекту про те, на яких територіях можна проводити голосування (надій на те, що до березня Україна зможе деокупувати всю свою територію, на жаль, немає).
Крапку (або крапку з комою) у цій історії поставив сам Зеленський. 6 листопада в черговому відеозверненні він заявив, що вибори зараз “не на часі”. Співрозмовники видання в його оточенні кажуть, що таким чином тема залізно знята з порядку денного, як мінімум, до наступної весни, а то й довше.
За інформацією РБК-Україна, керівництво країни справді вагалося, чи варто зараз заходити в історію з виборами, були прихильники і однієї, і іншої точки зору.
Вибори у березні дали б Зеленському непогану можливість зафіксуватися у президентському кріслі, забезпечивши абсолютну легітимність на найближчі роки. Тим більше, що рейтинги показують – серйозних суперників на політичному полі він зараз не має, перемога навіть у першому турі була б цілком можливою.
З іншого боку, проведення виборів пов’язане з величезними технічними та політичними ризиками. Про перші уже багато говорилося: як забезпечити участь у виборах військових та мільйонів українців, які виїхали від війни за кордон; як у військових умовах гарантувати вільну роботу медіа та агітацію на всій території України; як верифікувати списки виборців за умов масової міграції людей навіть усередині України; як забезпечити нормальний виборчий процес на прифронтових територіях та й по всій Україні з урахуванням постійних повітряних тривог тощо.
На це накладалися політичні ризики. Навіть зараз, у міжвиборчий період, в українських медіа, а особливо в соцмережах вирують неабиякі політичні пристрасті. З урахуванням політичної культури в Україні, де будь-які вибори апріорі перетворюються на війну на знищення, офіційна виборча кампанія загострила б пристрасті багатократно. Чи потрібна така війна в умовах війни реальної – це питання також неодноразово звучало на нарадах з приводу виборів.
У підсумку всі ці аргументи переважили інший аргумент, який також озвучують у президентській команді: чим більше часу пройде, тим складніше буде Зеленському переобратися (якщо, звичайно, війна не закінчиться абсолютною і безкомпромісною перемогою України).
Чи є конфлікт Зеленського та Залужного
Але хоча вибори як такі зараз і зняті з порядку денного, навколополітичний процес вирує, хай і зі зміщеним фокусом – тепер говорять про “розкол між військовим і політичним керівництвом України” і стратегічну кризу, яка спіткала команду влади загалом.
Старт цим розмовам дала резонансна стаття в американському TIME, у якій із посиланням на анонімні джерела розповідалося про численні проблеми, з якими до кінця другого року великої війни зіткнулося українське керівництво на чолі із Зеленським.
Буквально за пару днів головнокомандувач Валерій Залужний розповів британському Economist про те, що війна з Росією остаточно набула позиційного характеру, пояснив причини цього та запропонував план виходу із ситуації, головне в якому – отримати технологічну перевагу над агресорами.
Заяви Залужного викликали досить різку реакцію на Банковій. Їх жорстко розкритикував заступник голови Офісу президента Ігор Жовква, свою посаду раптово втратив командувач сил СЗГ Віктор Хоренко, причому, за інформацією РБК-Україна, Залужного про це до відома заздалегідь не поставили. Низка джерел видання каже, що ключова причина цієї відставки – непублічний конфлікт екс-командувача ССО з одним із заступників Андрія Єрмака, Романом Машовцем, відповідальним за військовий напрямок в ОП. РБК-Україна зверталася із запитом на інтерв’ю з Машовцем, але на даний момент відповіді від ОП не отримало. Примітно, що згідно з офіційною біографією Машовця на сайті Офісу президента він стояв біля витоків створення Сил спеціальних операцій.
Співрозмовники видання і в президентській команді, і в оточенні головкома підтверджують: деяке охолодження стосунків між Зеленським і Залужним справді має місце (хоч і не настільки, як його розписують багато західних медіа).
“Ми бачимо, яка ситуація, виник запит на зраду. Шукають винних. Між Зеленським та Залужним справді охолонули стосунки. Але справа в тому, що вони в такому стані можуть співіснувати довго – давайте згадаємо приклад Порошенка та Гройсмана”, – каже співрозмовник у президентському. оточенні.
Він припускає, що Залужний писав свою колонку для Economist зі щирим спонуканням – пояснити Заходу, у чому наші проблеми, якось розворушити його і показати шляхи виходу. Водночас, наголошує співрозмовник, Залужний не має особливого досвіду спілкування із західними чиновниками, не до кінця розуміє, як там відбувається процес ухвалення рішень.
У результаті, ймовірно, комунікації Залужного мали зворотний ефект – скептики надання Україні військової допомоги отримали ще один аргумент, мовляв, ось навіть сам український топ-генерал визнає, що ситуація зайшла у глухий кут.
Невідомо, чи були тези колонки узгоджені з Банковою. За інформацією РБК-Україна, в Офісі президента знали про плани Залужного випустити такий матеріал, але не про його зміст.
Ще один співрозмовник у владі вважає: Зеленський мав якось відреагувати на публічні тези Залужного, але сам президент зробити цього зі зрозумілих причин не міг. Але й передати головкому сигнал було потрібно. Інше питання – чи не погіршила ситуацію ця реакція.
Ймовірно, приводів говорити про якийсь “розкол” у вищому військово-політичному керівництві країни було б набагато менше, якби фоном не слугувала би перспектива тих самих виборів.
Так, до процесу активно включилася українська опозиція. У “Слузі народу” впевнені: команда Петра Порошенка активно гратиме на будь-яких протиріччях усередині влади. Власне, так зазвичай робить будь-яка опозиція, але співрозмовники в СН вважають, що їхні закляті опоненти переслідують й інше завдання: максимально суб’єктивізувати Залужного як політика, поки що – у медіа-поліwild card.
Справді, потенційна участь Залужного у виборах, з огляду на рівень електоральної довіри до нього, може серйозно змішати усі розклади. Ось тільки сам головком, за інформацією численних співрозмовників у різних таборах та структурах, у політику не збирається та фокусується лише на війні. Але спроби “охмурити” Залужного не припиняються, програма-мінімум – хоч би заручитися його підтримкою на випадок парламентських виборів. Хоча, звісно, є й охочі Залужного “замінусувати”.
У свою чергу, у президентській команді визнають: Залужний – загалом хороший воєначальник, хоча низка проблем у військах, наприклад, з Медичними силами, залишаються хронічно невирішеними (увечері 19 листопада Зеленський змінив їх керівництво). Але звільнити його зараз – автоматично дати йому суттєвий стартовий бонус на випадок ймовірної політичної кар’єри, на додаток до поточної популярності.
Пошук винних та сварки у команді неминуче починаються, якщо не вдається досягти поставлених завдань. Це справедливо для будь-якої структури: хоч інвестиційної компанії, хоч футбольного клубу, хоч країни загалом. Україна ж, об’єктивно, поставлених на 2023-й завдання виконати не змогла – “роком перемоги” він точно не став.
І владі в цьому сенсі варто було б вже почати вести з українцями чесну розмову, а не продовжувати гнути позитивний порядок денний. Це справді допомогло країні вистояти в перші тижні великого вторгнення, але тепер це працює зі зворотним ефектом. Адже якщо тези про “швидку перемогу” звучать більше року, а ця перемога так і не настає – це поступово лише знижує довіру до влади.
Інша річ, що на цих суперечностях активно намагається грати головний ворог – Росія. Зеленський днями публічно заявив про існування плану “Майдан-3” щодо сіяння хаосу та розколу всередині країни з подальшим переворотом.
З одного боку, було б надто наївно припускати, що агресор таких планів не виношує. Спроби грати на будь-яких українських проблемах і конфліктах, від мобілізації до високих цін, не припинялися як мінімум із першої хвилі агресії 2014-го. “Якщо Україну хтось і може “здати”, то тільки ми самі”, – цю думку в різних варіаціях РБК-Україна від представників влади та спецслужб чуло неодноразово.
З іншого боку, значна частина населення сприйняла новини про “переворот” із неабияким скепсисом. Заклики “не розхитувати човен” звучали, напевно, від кожної правлячої команди часів незалежності (чого вартий знаменитий “план “Шатун” 2016 року).
Втім, зовнішня ситуація для України ніколи не була такою складною. А потреба у єдності – настільки вітальною. Поки що, незважаючи на міжособистісні сварки та об’єктивні труднощі, військово-політичне керівництво країни цю єдність загалом зберігає. Хоча про єдність часів ранньої весни-2022 вже не йдеться. У будь-якому випадку, перемир’я на внутрішньому фронті має настати якнайшвидше, з огляду на серйозні проблем на фронті зовнішньому. І мова навіть не про безпосередні бойові дії на Півдні чи Донбасі.
Чого чекати від західних союзників
Неважко помітити, що в останні місяці світова кон’юнктура загалом складається не на користь України. Причому не з вини і навіть без участі самої України. У Палаті представників американського Конгресу – хронічна криза, на Близькому Сході розпочалася велика війна, що відволікає сили та увагу Заходу, у Словаччині до влади прийшов україноскептичний уряд тощо. І над цим височить головна загроза – президентська кампанія в США, що набирає хід, і можливий прихід до влади Дональда Трампа, з непередбачуваними наслідками для США, України та всього світу.
Можливість Києва вплинути на ці процеси, безумовно, обмежена чи взагалі не існує. Тим не менш, зовнішньополітична стратегія або, як мінімум, риторика, потребує коригування.
Загалом підхід, що добре зарекомендував себе минулого року – нетрадиційна, “агресивна” дипломатія (паралельно з “позитивом” для внутрішньоукраїнської аудиторії) – очевидно, не працює. Наприклад, Німеччину минулого року такими методами все ж таки вдалося розворушити, а ось на Вільнюському саміті НАТО влітку цього року різкий тон Зеленського ледь не спрацював у мінус.
Хороший висновок, якого РБК-Україна дійшло після спілкування з європейськими та американськими офіційними особами – допомагати Україні ніхто не перестане, політична воля та симпатії населення (основний фактор у демократії) загалом залишаються на нашому боці.
Але інших позитивних новин небагато – окрім ймовірного швидкого початку переговорів щодо вступу України до ЄС (що, втім, не має прямого, безпосереднього ефекту на воєнне протистояння України з РФ). Показовий факт – злиденна, але мілітаризована до краю Північна Корея змогла поставити Росії понад мільйон снарядів. А могутній, багатий, але загубивший свою оборонку Євросоюз з аналогічним завданням для України не впорається, як уже офіційно визнано, навіть до березня наступного року.
Всі опитані РБК-Україна співрозмовники визнають: наступний рік для України буде складнішим, ніж поточний. Основна загроза, звичайно, – це політична турбулентність у США, наслідки якої вже відчутні та публічно визнаються з обох боків океану.
Якісь кроки на американському напрямі Київ уже робить: наприклад, прийшло усвідомлення того, що не треба концентруватися лише на співпраці з чинною адміністрацією Білого дому, почалися активніші контакти з різними групами й у Республіканській партії.
“Ми підтримуватимемо Україну стільки, скільки потрібно”, – ця вже затерта фраза залишається актуальною і для Вашингтона, і для інших європейських столиць. Скільки саме “потрібно” – сказати не може ніхто, що не дивно: фінального бачення того, чим і як має закінчитися російська агресія проти України, не виробили ні в США, ні в Європі.
Якщо потенційне президентство Трампа не переверне все догори дригом у світовій політиці та російсько-українській війні зокрема, поточна ситуація може затягнутися дуже надовго. Відповідно, і Захід повинен змінювати свої підходи: від перебільшеної уваги до того, на скільки кілометрів українські війська просунулися на якомусь напрямку, до безумовної та, головне, довгострокової підтримки України, яка залишається в інтересах самого Заходу. Це починають визнавати як у європейських дипломатичних колах, так і у медіа.
Днями в українських соцмережах розлетілося опубліковане в The Wall Street Journal есе керівників Центру Карнегі Юджина Румера і Ендрю Вайсса під назвою: “Пора припиняти з магічним мисленням щодо поразки Росії”.
Автори говорять про те, що західні лідери надто вірили у те, що якийсь їхній метод – санкції, успіх українського контрнаступу, надання нових видів зброї Україні – змусить Кремль піти на переговори. Або що в самій Росії станеться переворот із усуненням Путіна від влади.
В українському Facebook звернули увагу насамперед на першу частину есе: про те, що Росія поки що цілком витримує війну на виснаження, Путін після спроби пригожинського перевороту лише зміцнив свою хватку за владу, санкції не завдають російській економіці та оборонці критичної шкоди тощо.
Але мало хто звернув увагу на іншу частину есе – про те, що зараз позиції Росії у протистоянні із Заходом набагато слабші, ніж свого часу у Радянського союзу. Нинішня РФ не може запропонувати світові жодної ідеологічної моделі, як свого часу СРСР, Європа не лежить у руїнах, як після Другої світової, НАТО приймає до своїх лав нових членів, загальний баланс сил однозначно зміщений не на користь Москви, яка змушена просити допомоги у китайців, іранців та північних корейців. І найголовніше – попри всі очікування, Україна змогла вистояти. Тому допомога їй – це ключовий елемент необхідної Заходу стратегії зі стримування Росії: продовження санкцій, дипломатичної ізоляції, зміцнення оборонки у США та Європі. “США та їх союзникам необхідно чітко розуміти довгостроковий характер цих заходів”, – йдеться у есе.
Що в цьому випадку залишається робити Україні, окрім донесення таких думок до співрозмовників у західних владних колах? Очевидно, воювати, зміцнюватись та чекати.
“До весни все залишатиметься як є: і всередині країни, і на фронті, і на Заході. Відбиватимемося від обстрілів і слідкуватимемо за американською політикою – для нас вона зараз важливіша, ніж наша”, – сказав РБК-Україна співрозмовник у президентському оточенні.
peredplata
