Перша в світі жінка-офіцер. Олена Степанів

Олена Степанів – перша в світі жінку, яку офіційно зарахували на військову службу у званні офіцера. “Вона пішла в бій за волю України – ми ж, її товаришки, залишилися тут терпіти московську неволю і лише леліяли надію, що знов вернуться вони – наші стрільці, і освободять Україну”, – так написано в одному спогаді про славетну Олену Степанів.

Олена народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту. У Івана Степаніва, сільського священника, та його дружини Марії-Минодори було троє дітей, Олена – наймолодша.

Початкову освіту дівчина здобула в рідному селі, потім навчалася в семінарії та гімназії у Львові. По закінченню студіювала в університеті. Вивчала історію, географію. Також відвідувала лекції з філософії, славістики й етнографії. Олена була активною громадською діячкою, зокрема закликала жінок долучатися до військового та політичного життя. Сама була членкинею товариства “Сокіл” (спортивно-патріотичне об’єднання, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов’янських народів).

На одному зі студентських зібрань Степанів познайомилася з Романом Дашкевичем (майбутній полковник армії УНР). Вони вже думали про весілля, але розпочалася Перша світова війна. Роман пішов на фронт, а Олена, разом із однодумицями, організувала медсестринське відділення й подалася в армію.

Проте вже 1915 році Степанів стала справжньою знаменитістю. Про неї писала преса, але не як про жінку-санітарку, ні. Олена воювала на рівні з чоловіками. Це викликало подив і неабиякий інтерес. За мужність її нагородили медаллю і присвоїли офіцерське звання. Про легендарну українку складали пісні, з її зображенням випускали листівки.

Наприкінці травня під час бою під Лисовичами на Болехівщині Олена разом із військом потрапила до російського полону.

Наступні два роки Олена провела в Ташкенті, а повернувшись додому знову стала до боротьби в Українській Галицькій Армії. Вона була однією з організаторів Листопадового чину 1918 року (українське повстання у Львові, внаслідок якого влада в місті перейшла до українців, і була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка). Також брала участь у збройному конфлікті між Польщею і ЗУНР (після Акту Злуки – ЗОУНР) на території Галичини. Як пресова референтка працювала при Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР та при Міністерстві закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.

1919 року з дипломатичною делегацією відбула до Відня. Тут Степанів продовжила здобуття освіти й захистила роботу “Розвиток і розподіл суспільства в давній Русі до половини ХІІІ століття”, отримала диплом доктора філософії. Там же вона вийшла заміж за Романа Дашкевича. Пара повернулася до Львова. Відтак Олена працювала викладачкою в гімназії сестер-василіянок. Також читала лекції в таємному українському університеті. У той період увійшла до наукових товариств імені Тараса Шевченка та “Рідна школа”, також співпрацювала із Пластом та Українською Військовою організацією. Із 1939 року Олена Іванівна працювала в середніх школах. Водночас займалася науковою діяльністю.

Під час Другої світової війни Степанів навідріз відмовилася залишати Львів, хоча в той період в еміграцію подалася сила-силенна українців. Олена Іванівна говорила: “Я залишаюся зі своїм народом”.

Із 1945 до 1949 року Степанів була доцентом Львівського університету, також завідувала сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР та науковою співробітницею Природничого музею.

Напередодні Нового року (30 грудня 1949 року) Олену Іванівну заарештували за “зраду батьківщини”. Її звинуватили в зберіганні націоналістичної літератури, такої як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, “Галицько-Волинський літопис” тощо. До того інкримінували таємні зустрічі з Романом Шухевичем і публікації антирадянських статей. Олена провини не визнала й усе заперечувала. Прокурор вимагав 25 років позбавлення волі. Степанів засудили на 10, проте, як особливо небезпечну державну злочинницю, відправили до Мордовського табору.

Тяжка праця зламала фізичне здоров’я жінки, вона стала інвалідом, її перевели в палітурниці. В ув’язнені Степанів писала листи своєму сину Ярославу (український історик, археограф, автор майже двох тисяч наукових та публіцистичних праць), який також перебував у засланні.

У 1956 році Олена Степанів разом із сином повернулася додому. Проте їхній будинок і все майно було давно конфісковане. Степанів довелося винаймати малесеньку кімнату на околиці міста. Там Олена Іванівна й дожила свого віку, аж поки 11 липня 1963 року не відійшла у засвіти. Похована на Личаківському цвинтарі.