Це були ті вихідні, які змінили Україну. Такого різного Києва за такий короткий відрізок часу я ще не бачив.
Субота, ранок. Після звірячого розгону порожній Хрещатик. На Майдані лиш «Беркут» і кістяк йолки. І пустка. Але кількадесят втікачів від кийків, які забарикадувалися на подвір’ї Михайлівського Собору, уже за кілька годин спричинили появу тут якісно іншого Майдану. У суботу ввечері на Михайлівській площі я вже бачив десятки тисяч. Більшість — при ділі. Хтось стоїть на варті, хтось ріже бутерброди, хтось розрулює автокорки, а хтось спить після вахти — тут же, у Храмі на підлозі. Настрій значної частини мітингувальників – зібрано-стурбований. З вражень того вечора — мені зателефонували з дому, і п’ятирічний малий вихопив трубку: «Тату, не йди туди, там паліція людей б’є!»…
«Паліція» показала себе наступного вечора. У неділю ввечері я був неподалік адміністрації президента. Вибухи, брязкіт розбитих віконних шибок, металевий скрегіт, закривавлені люди… Крізь натовп лиш швидкі раз-по-раз шугали. Це був ще один небачений досі Майдан. Але провокаторів локалізували самі активісти. Самоорганізація – ще один результат Євромайдану.
І чим би не закінчилася політична криза, українці показали, ні, ще раз нагадали: вони — сила, з якою треба рахуватися. Вони – народ, який не можна дурити.
Вадим Пелех
peredplata
