Масштабні політичні кризи вибухають в Україні приблизно раз у десять років, і кожна наступна є гострішою, ніж попередня. Проте якщо кризи 1994 і 2004 років тягли за собою зміну влади, то криза 2013-го – ні. Досі вибори, хоч би які недосконалі, були важливим інституційним механізмом вирішення криз, як і зміни влади в Україні.
Сама відсутність виборів ще не дає повної відповіді на винесене у заголовок питання. Для цього візьмемо до уваги і структурні чинники, і внутрішню динаміку в країні. Спочатку поглянемо, що про виживання автократів нам каже теорія, потім зважимо на ширший контекст політичної кризи, а під кінець підсумуємо події 2004 і 2013 років та сформулюємо кілька узагальнень.
Теорія
Одне з пояснень пропонує теорія динаміки гібридних режимів С. Левітскі і Л. Вея (S. Levitsky, L. Way), яка каже, що за умови середнього чи високого організаційного потенціалу влади і середнього західного демократичного тиску гібридні режими залишаються нестабільними, але виживають. Мої підрахунки показують, що організаційний потенціал влади за роки президентства Януковича зріс і перебуває на рівні вище середнього, а західний демократичний тиск залишиться на рівні нижчому від середнього. У Заходу є можливість збільшити свій тиск з допомогою персональних санкцій, але наразі США і ЄС обмежились попередженням про їх впровадження. Причини такого кроку будуть пояснені далі.
Інші автори (B. Geddes, A. Shedler, M. McFaul) звертають увагу на такі чинники, як «вертикальні загрози», «горизонтальні загрози» і наявність чи відсутність виборів. Розглянемо ці чинники по черзі.
«Вертикальні загрози» – це єдність та організованість опозиції і масова мобілізація знизу. У 2004 р. опозиція діяла більш злагоджено, а головне мала єдиного лідера, що виступав опонентом влади. У 2013 році опозиція діяла неефективно, (не мала ні плану виходу з кризи, ні плану зміщення Януковича від влади), тобто не налагодила альтернативної координації, а тим більше була представлена трьома лідерами, кожен з яких планує брати участь у виборах президента. Незрілість і владної, й опозиційної частини еліти не раз виявлялася в історії незалежної Україні, але якщо владній еліті таке аматорство коштувало втратами на міжнародній арені і недовірою всередині країни, то опозиції – дискредитацією за нездатність перебрати владу.
Здатність людей масово вийти на вулиці у 2013 році не врахували ні соціологи, ні опозиція, ні влада. Якщо 2004 року до протестів заздалегідь готувались молодіжні організації, то цьогоріч перший спалах протестів відбувся спонтанно. Якби влада не використала силу у ніч на 30 листопада і 1 грудня, невідомо, чи мобілізував би Майдан таку кількість людей і чи був би таким тривалим. Отже, масова мобілізація 2013 року, зумовлена нематеріальними чинниками і не вкраденими виборами, є свідченням якісних змін у суспільстві, що вимагає окремого дослідження.
«Горизонтальні загрози» – це розкол в оточенні президента і перехід силових структур на бік опозиції. Для виживання автократів горизонтальні загрози вважаються важливішими, ніж вертикальні. За умови масових протестів знизу здатність автократа залишатися при владі значною мірою залежить від позиції оточення і силових структур – поліції, армії, органів безпеки. Важливим чинником успіху Помаранчевої революції був розкол в оточенні президента Кучми, зокрема перехід олігархів на бік опозиції, відмова частини керівництва СБУ, армії й міліції силою придушувати протести, а також розпад пропрезидентської більшості у парламенті. У 2013 році опозиція не змогла запропонувати умови, на яких олігархи, силовики і частина фракції ПР у парламенті, як і провладні позафракційні депутати, змогли б перейти на її бік. Сподівання на «бунт олігархів» не підтвердилися. Проблему, імовірно, вирішили шляхом перерозподілу впливів в уряді, про що непрямо повідомила Ганна Герман після спільної зустрічі уряду і фракції ПР 19 грудня). Однією з причин цієї поразки варто вважати відсутність єдиного лідера, який міг би дати достатні гарантії олігархам, силовикам і провладним депутатам для переходу на бік опозиції. Іншою причиною є залякування депутатів з фракції ПР, про які ми знаємо від колишніх її членів (І.Маркова чи І.Богословської). Крім того, Леонід Кучма не мав власної партії у парламенті і спирався на кілька олігархічних кланів, а Віктор Янукович має ПР, яка домінує у парламенті й контролює більшість обласних та районних рад. Розкол в оточенні президента Кучми, як і невтручання силовиків у протести, підштовхнув депутатів ВР до рішення про визнання другого туру президентських виборів недійсним і наступного переформатування більшості, що відривало дорогу до політичного компромісу. Натомість збереження цілісності фракції ПР, лояльність олігархів і силовиків забезпечують Януковичу основу для збереження влади.
Нарешті третя умова – вибори. З одного боку, «вкрадені» вибори полегшують мобілізацію, а з іншого – дають можливість вирішити кризу. «Вкрадені» вибори стали поштовхом до масових акцій протесту 2004 року, а рішення Верховного суду про повторне голосування другого туру президентських виборів, на яке погодились обоє кандидатів, дозволило вирішити кризу мирним шляхом. У 2013р. поштовхом до протестів стало рішення уряду Миколи Азарова призупинити підготовку до підписання Угоди про Асоціацію (УА) з ЄС. Це рішення, як і спроба силового розгону Майдану, спровокувало кризу, але відсутність виборів, як і повна залежність судової влади від Адміністрації президента, не дали вирішити її інституційним шляхом. Якщо у суспільстві бракує інституційних механізмів вияву невдоволення громадян і вирішення конфліктів, то невдоволення, як і перебіг конфліктів, може набувати насильницьких форм. Попри усі спроби провокацій, протести на Майдані відбувались виключно у мирній формі. Якщо влада намагатиметься знову силою розігнати Майдан чи шляхом репресій покарати активістів Майдану, не виключено, що мирний рух перейде у підпілля і радикалізується.
Міжнародний контекст
Тут повернемося до питання про те, чому Захід обмежився лише попередженням про можливість застосування санкцій до керівництва України. Це питання уже обросло значною кількістю спекуляцій, починаючи з небажання псувати відносини з Росією і закінчуючи виробленням буцімто якогось «геополітичного консенсусу» щодо того, в чиїй зоні відповідальності має перебувати Україна. Остаточну відповідь на це питання ми навряд чи почуємо з уст західних політиків чи дипломатів. Проте, якщо поглянути на всі попередні дії США і ЄС щодо України, то виглядає так, що: а) у ЄС справді не було плану «Б» на випадок зриву УА з Україною, б) у ЄС немає чіткої стратегії стосовно Росії, а США мають інші пріоритети. За президентства Барака Обами Україна, за словами колишнього посла США в Україні Стівена Пайфера, «ледь помітна на американському радарі», а в ЄС, хоч і розчаровані не підписанням угоди про асоціацію, політику «залучення» не хочуть радикально змінювати політикою ізоляції, що виявляється у запевненнях про те, що двері для України і далі залишаються відкритими. Врешті Захід також виявився заскочений кризою в Україні. У цих умовах ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні не хочуть погіршувати без того хитке становище держави. Іншими словами, Захід віддає перевагу еволюційному варіанту розвитку подій перед революційним. Тут треба мати на увазі, що такі дії Заходу продиктовані не так турботою чи байдужістю до долі українців, як турботою про власну безпеку. Накладання санкцій змінило б баланс сил в Україні – послабило становище Януковича і посилило б становище опозиції. Це могло б штовхнути Януковича, а з ним і Путіна, до радикальних кроків і повної втрати контролю над ситуацією. Зміщення Януковича коштом занурення у хаос 45-мільйонної країни, що має спільний кордон з ЄС, було б найменш відповідальним кроком Заходу. У цій ситуації спочатку заступник держсекретаря США В.Нуланд, а потім сенатори К.Мерфі та Дж. Маккейн чітко визначили межі, які Януковичу не можна переступати. Янукович, здається, їх почув. Тому Захід, обираючи консервативний сценарій, буде й далі підтримувати «демократичні прагнення українського народу», але чекатиме, доки влада в Україні зміниться у законний спосіб. Якщо ж Янукович втримається при владі і після 2015-го, Захід надалі працюватиме з «законно обраним президентом», аби тільки не було крові і вибори не були вкрадені.
З іншого боку, підписавши у Москві кілька угод, Янукович переклав на нелюбого йому президента Росії питання свого збереження при владі. Що Янукович пообіцяв Путіну в обмін на знижку за газ і на 15 млрд дол. кредиту, ми не знаємо, але розуміємо, що тепер Росія контролює майже 50% зовнішнього боргу України. Доки стратегічні інтереси Путіна і Януковича збігаються, доти Янукович може розраховувати на підтримку Кремля. Але отримавши контроль над президентом України, Путін, напевно, розглядає і можливість зміни Януковича, якщо той спробує діяти самостійно.
Іншими словами, ввівши у гру Путіна, Янукович посилив свої позиції перед м’яким Заходом, але послабив їх, як і становище усієї країни, перед жорстким Путіним. Для останнього зупинка руху України на зближення з ЄС є лише тактичним кроком для отримання повного контролю над Україною. Доки Янукович буде слухняним інструментом в рухах Путіна, він зможе залишатися при владі ще принаймні до 2015 року. Але ці дії Януковича не вирішують питання ні особистої безпеки, ні суверенітету, ні цілісності держави. Остаточна втрата Україною суб’єктивності на міжнародній арені є чи не найбільшим фіаско діяльності Януковича на посаді президента.
Сама відсутність виборів ще не дає повної відповіді на винесене у заголовок питання. Для цього візьмемо до уваги і структурні чинники, і внутрішню динаміку в країні. Спочатку поглянемо, що про виживання автократів нам каже теорія, потім зважимо на ширший контекст політичної кризи, а під кінець підсумуємо події 2004 і 2013 років та сформулюємо кілька узагальнень.
Теорія
Одне з пояснень пропонує теорія динаміки гібридних режимів С. Левітскі і Л. Вея (S. Levitsky, L. Way), яка каже, що за умови середнього чи високого організаційного потенціалу влади і середнього західного демократичного тиску гібридні режими залишаються нестабільними, але виживають. Мої підрахунки показують, що організаційний потенціал влади за роки президентства Януковича зріс і перебуває на рівні вище середнього, а західний демократичний тиск залишиться на рівні нижчому від середнього. У Заходу є можливість збільшити свій тиск з допомогою персональних санкцій, але наразі США і ЄС обмежились попередженням про їх впровадження. Причини такого кроку будуть пояснені далі.
Інші автори (B. Geddes, A. Shedler, M. McFaul) звертають увагу на такі чинники, як «вертикальні загрози», «горизонтальні загрози» і наявність чи відсутність виборів. Розглянемо ці чинники по черзі.
«Вертикальні загрози» – це єдність та організованість опозиції і масова мобілізація знизу. У 2004 р. опозиція діяла більш злагоджено, а головне мала єдиного лідера, що виступав опонентом влади. У 2013 році опозиція діяла неефективно, (не мала ні плану виходу з кризи, ні плану зміщення Януковича від влади), тобто не налагодила альтернативної координації, а тим більше була представлена трьома лідерами, кожен з яких планує брати участь у виборах президента. Незрілість і владної, й опозиційної частини еліти не раз виявлялася в історії незалежної Україні, але якщо владній еліті таке аматорство коштувало втратами на міжнародній арені і недовірою всередині країни, то опозиції – дискредитацією за нездатність перебрати владу.
Здатність людей масово вийти на вулиці у 2013 році не врахували ні соціологи, ні опозиція, ні влада. Якщо 2004 року до протестів заздалегідь готувались молодіжні організації, то цьогоріч перший спалах протестів відбувся спонтанно. Якби влада не використала силу у ніч на 30 листопада і 1 грудня, невідомо, чи мобілізував би Майдан таку кількість людей і чи був би таким тривалим. Отже, масова мобілізація 2013 року, зумовлена нематеріальними чинниками і не вкраденими виборами, є свідченням якісних змін у суспільстві, що вимагає окремого дослідження.
«Горизонтальні загрози» – це розкол в оточенні президента і перехід силових структур на бік опозиції. Для виживання автократів горизонтальні загрози вважаються важливішими, ніж вертикальні. За умови масових протестів знизу здатність автократа залишатися при владі значною мірою залежить від позиції оточення і силових структур – поліції, армії, органів безпеки. Важливим чинником успіху Помаранчевої революції був розкол в оточенні президента Кучми, зокрема перехід олігархів на бік опозиції, відмова частини керівництва СБУ, армії й міліції силою придушувати протести, а також розпад пропрезидентської більшості у парламенті. У 2013 році опозиція не змогла запропонувати умови, на яких олігархи, силовики і частина фракції ПР у парламенті, як і провладні позафракційні депутати, змогли б перейти на її бік. Сподівання на «бунт олігархів» не підтвердилися. Проблему, імовірно, вирішили шляхом перерозподілу впливів в уряді, про що непрямо повідомила Ганна Герман після спільної зустрічі уряду і фракції ПР 19 грудня). Однією з причин цієї поразки варто вважати відсутність єдиного лідера, який міг би дати достатні гарантії олігархам, силовикам і провладним депутатам для переходу на бік опозиції. Іншою причиною є залякування депутатів з фракції ПР, про які ми знаємо від колишніх її членів (І.Маркова чи І.Богословської). Крім того, Леонід Кучма не мав власної партії у парламенті і спирався на кілька олігархічних кланів, а Віктор Янукович має ПР, яка домінує у парламенті й контролює більшість обласних та районних рад. Розкол в оточенні президента Кучми, як і невтручання силовиків у протести, підштовхнув депутатів ВР до рішення про визнання другого туру президентських виборів недійсним і наступного переформатування більшості, що відривало дорогу до політичного компромісу. Натомість збереження цілісності фракції ПР, лояльність олігархів і силовиків забезпечують Януковичу основу для збереження влади.
Нарешті третя умова – вибори. З одного боку, «вкрадені» вибори полегшують мобілізацію, а з іншого – дають можливість вирішити кризу. «Вкрадені» вибори стали поштовхом до масових акцій протесту 2004 року, а рішення Верховного суду про повторне голосування другого туру президентських виборів, на яке погодились обоє кандидатів, дозволило вирішити кризу мирним шляхом. У 2013р. поштовхом до протестів стало рішення уряду Миколи Азарова призупинити підготовку до підписання Угоди про Асоціацію (УА) з ЄС. Це рішення, як і спроба силового розгону Майдану, спровокувало кризу, але відсутність виборів, як і повна залежність судової влади від Адміністрації президента, не дали вирішити її інституційним шляхом. Якщо у суспільстві бракує інституційних механізмів вияву невдоволення громадян і вирішення конфліктів, то невдоволення, як і перебіг конфліктів, може набувати насильницьких форм. Попри усі спроби провокацій, протести на Майдані відбувались виключно у мирній формі. Якщо влада намагатиметься знову силою розігнати Майдан чи шляхом репресій покарати активістів Майдану, не виключено, що мирний рух перейде у підпілля і радикалізується.
Міжнародний контекст
Тут повернемося до питання про те, чому Захід обмежився лише попередженням про можливість застосування санкцій до керівництва України. Це питання уже обросло значною кількістю спекуляцій, починаючи з небажання псувати відносини з Росією і закінчуючи виробленням буцімто якогось «геополітичного консенсусу» щодо того, в чиїй зоні відповідальності має перебувати Україна. Остаточну відповідь на це питання ми навряд чи почуємо з уст західних політиків чи дипломатів. Проте, якщо поглянути на всі попередні дії США і ЄС щодо України, то виглядає так, що: а) у ЄС справді не було плану «Б» на випадок зриву УА з Україною, б) у ЄС немає чіткої стратегії стосовно Росії, а США мають інші пріоритети. За президентства Барака Обами Україна, за словами колишнього посла США в Україні Стівена Пайфера, «ледь помітна на американському радарі», а в ЄС, хоч і розчаровані не підписанням угоди про асоціацію, політику «залучення» не хочуть радикально змінювати політикою ізоляції, що виявляється у запевненнях про те, що двері для України і далі залишаються відкритими. Врешті Захід також виявився заскочений кризою в Україні. У цих умовах ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні не хочуть погіршувати без того хитке становище держави. Іншими словами, Захід віддає перевагу еволюційному варіанту розвитку подій перед революційним. Тут треба мати на увазі, що такі дії Заходу продиктовані не так турботою чи байдужістю до долі українців, як турботою про власну безпеку. Накладання санкцій змінило б баланс сил в Україні – послабило становище Януковича і посилило б становище опозиції. Це могло б штовхнути Януковича, а з ним і Путіна, до радикальних кроків і повної втрати контролю над ситуацією. Зміщення Януковича коштом занурення у хаос 45-мільйонної країни, що має спільний кордон з ЄС, було б найменш відповідальним кроком Заходу. У цій ситуації спочатку заступник держсекретаря США В.Нуланд, а потім сенатори К.Мерфі та Дж. Маккейн чітко визначили межі, які Януковичу не можна переступати. Янукович, здається, їх почув. Тому Захід, обираючи консервативний сценарій, буде й далі підтримувати «демократичні прагнення українського народу», але чекатиме, доки влада в Україні зміниться у законний спосіб. Якщо ж Янукович втримається при владі і після 2015-го, Захід надалі працюватиме з «законно обраним президентом», аби тільки не було крові і вибори не були вкрадені.
З іншого боку, підписавши у Москві кілька угод, Янукович переклав на нелюбого йому президента Росії питання свого збереження при владі. Що Янукович пообіцяв Путіну в обмін на знижку за газ і на 15 млрд дол. кредиту, ми не знаємо, але розуміємо, що тепер Росія контролює майже 50% зовнішнього боргу України. Доки стратегічні інтереси Путіна і Януковича збігаються, доти Янукович може розраховувати на підтримку Кремля. Але отримавши контроль над президентом України, Путін, напевно, розглядає і можливість зміни Януковича, якщо той спробує діяти самостійно.
Іншими словами, ввівши у гру Путіна, Янукович посилив свої позиції перед м’яким Заходом, але послабив їх, як і становище усієї країни, перед жорстким Путіним. Для останнього зупинка руху України на зближення з ЄС є лише тактичним кроком для отримання повного контролю над Україною. Доки Янукович буде слухняним інструментом в рухах Путіна, він зможе залишатися при владі ще принаймні до 2015 року. Але ці дії Януковича не вирішують питання ні особистої безпеки, ні суверенітету, ні цілісності держави. Остаточна втрата Україною суб’єктивності на міжнародній арені є чи не найбільшим фіаско діяльності Януковича на посаді президента.
Джерело: ZAXID.NET
Автор: Юрій Мацієвський
peredplata
