Сьогодні, в річницю смерті визначного українського письменника і мого друга Василя Кожелянка хочу згадати про свої враження від його похорону. Вони є особливо актуальними нині, коли велика частина українського суспільства жує шмарклі з приводу так званої заборони діяльності секти московського патріархату Верховною Радою України.
Василь, хоч був талановитим українським письменником і журналістом, ніколи не доробився до власного помешкання в Чернівцях. Ціле своє життя він мешкав в приміському родинному селі, громада якого перейшла до Київського патріархату. Однак його дружина була фанатичною вірною московської секти, тож била поклони в московській церкві в сусідньому селі. Вона ж настояла, щоб Василя після його раптової передчасної смерті ховав московський попик з церкви в сусідньому селі.
Був дощовий похмурий день, тож я залишив своє авто майже під Чернівцями і разом з багатолюдною похоронною процесією йшов багато кілометрів під дощем досить стрімкими горбами до цвинтаря в сусідньому, на той час ще москвосектантському селі.
Всі похоронні обрядии були відправлені каліченим московським язичієм, яке нам, українцям, неможливо було слухати. Про зміст проповіді того попика-тракториста не хочу навіть згадувати, бо це була відверта наруга над пам’яттю українського письменника. Покірно корилися ситуації не лише темні мужики-односельці Василя, але й високовчені галицько народжені члени спілки письменників України. Ніхто з них не відважився навіть на такий протест, який виявили топорівські селяни під час похорону в Чернівцях українського письменника Григорія Воробкевича в 1884 році, заявивши православним попам-румунізаторам:
“Ми тут прийшли, але нічого не розуміємо!”
Черствим московським словом попрощали московські православні буковинці українського письменника Василя Кожелянка 124 роки після похорону Григорія Воробкевича, на сімнадцятому році української незалежності, на четвертому році президентства Віктора Ющенка.
“О люди, люди, небораки!” (Т. Шевченко)
peredplata
