Ворог продовжує використовувати тактику випаленої землі. Вишгородська ГЕС, багатоповерхівка у Луцьку, газокомпресорні станції у 3-х областях, електропідстанції у 9-ти – все це об´єкти саме ЦИВІЛЬНОЇ, не воєнної інфраструктури.
На це середньовічне дикунство мали б миттєво зреагувати наші західні партнери. При чому – чіткими рішеннями щодо підтримки нас сучасною зброєю і технікою, і , що не менш важливо, з такою дальністю дії, щоби їх відчули навіть Курили. Натомість, що ми отримали за останню добу? Лише беззубі заяви про «подальшу підтримку України» і «не залишимо наодинці». Перепрошую, це так само «ні про що», як і всі заяви про «стурбованість», яких ми наслухалися, починаючи з 2014 р.
Більше того, цю беззубість Заходу путін активно використовує усі понад 10 років цієї війни. Дійшло до того, що війна вже стоїть на порозі ЄС, русскіє проводять диверсії, спалюють підприємства, руйнують політичні системи (фактично, цитую західні ЗМІ) – у відповідь лише засудження і сподівання на дипломатичне вирішення.
Не думаю, що в найближчій перспективі позиція Заходу принципово зміниться. Але ми не повинні розраховуватися кров´ю за таку угодовську позицію. Тому, що нам потрібно робити вже вчора.
Перше і головне – зміна пріоритетів у зовнішній політиці. Не нудні розмови «ні про що» у брюсельських кабінетах, а нові формати роботи із тими, хто реально бачить ризик, що російський чобіт може ступити на їхню землю: Польща, країни Балтії, Фінляндія, Румунія. Саме вони, до прикладу, повинні виступати як єдине ціле і вимагати від НАТО рішення про використання ППО цих країн для захисту нашого неба. Ця ідея абсолютно реальна, її на рівні заяв підтримувала Варшава, але зараз – всі «поговорили і забули».
Друге – кожного дня вимагати у наших західних союзників СПІЛЬНОГО і єдиного бачення підтримки України у війні. Зараз такого бачення немає, а є, перепрошую, купа різних за змістом заяв – від майже політичних пенсіонерів до молодих і амбітних, які хочуть «посвітитися». Одні майже за введення військ в Україну, а інші – «в жодному разі». І так в усьому.
Спільний план підтримки у війні – це найкраща «червона лінія» і найкраща відповідь путіну на їхні заяви про війну «до побєди» і найкращий спосіб посадити їх за стіл переговорів. І цей план має супроводжуватися чіткими цифрами щодо танків, ракет, артилерії, ППО і всього іншого. При чому – на 3-5 років вперед. Тоді і розмов «про побєду» і русского пафосу відразу стане в рази менше.
Третє – стосунки із світовими «важковиками» потрібно будувати ретельно і продумано. Маю на увазі нещодавній візит до Києва індійського прем´єра Нарендри Моді. Це один із ключових світових лідерів, який може дуже боляче натиснути на путіна і його візит до Києва завершився фактично нічим. Я не беру увагу кілька підписаних угод, одна із яких у сфері культури (під час війни – реально цинічно) і заяв «ні про що». Так, це був наш провал, шановні, і це потрібно визнавати.
Сергій Рудик, офіцер ЗСУ. нардеп
peredplata
