З днем журналіста чи з днем холуїв?

Не так давно, на початку квітня, народний депутат від Партії регіонів Ян Табачник розповів, що він думає про українських журналістів.
«Це холуї, що обслуговують своїх хазяїв. Я це прекрасно знаю. 85% журналістів у нашій країні займаються цим!», — заявив він.
Жоден соратник Яна Табачника по партії влади не виступив зі словами засудження на його адресу, жоден не смикнув його: «Що ти верзеш?!».

Своєю мовчазною згодою регіонали якщо не підписалися під сказаним, то, принаймні, пробачили товаришеві емоційний зрив.
Пізніше, коли Табачник сказав, що не відмовляється від власних слів, його заява вдруге пролунала серед дзвінкої тиші, якої не наважився перервати жоден представник української влади.

Але минуло два місяці, і 6 червня Україна відзначала дивне професійне свято — День журналіста.
Чиновники з цієї нагоди заготували сповнені фальші та нікчемності привітання цим самим людям, яких Ян Табачник вважає «холуями».
Деякі міністри вручали журналістам відомчі відзнаки. Багато хто розіслав до редакцій букети та цінні подарунки. А президент навіть підписав указ про відзначення журналістів державними нагородами.

Це — абсолютна відсутність розуміння, що хрестоматійна функція журналіста — контролювати владу, а не отримувати від неї привітання.
Тим не менше, влада вирішила відзначити це свято чималою низкою розваг для «акул пера». Зокрема, адміністрація президента зібрала журналістів, які працюють в пулі Януковича, для походу… в боулінг.

Пул, до речі, утримується за кошти платників податків. Але сформовано його винятково з лояльних журналістів. Тобто, громадяни України, які своїми відрахуваннями утримують цього чиновницького монстра, за свої ж гроші позбавлені права на об’єктивну інформацію.
І апогеєм цього абсурду став спільний похід у кегельбан, що продемонстрував цілковите зрощення цих двох, здавалося, протилежних функцій — журналіста та можновладця.

Спікер парламенту Володимир Литвин також не пошкодував грошей — організував для журналістів подорож Дніпром на кораблі.
На Грушевського вирішили обмежитися врученням урядових відзнак та розпиттям шампанського разом з Миколою Азаровим у клубі Кабінету міністрів.
Цинізм влади не має меж. Подачки в день журналіста виглядають кричущо на тлі того, як свобода слова в Україні поступово деградує до епохи темників Кучми. Телебачення перетворилося на заповідник добрих новин про Віктора Януковича. Уже ніхто не приховує наявності табуйованих тем…
За 15 місяців перебування при владі президент 46-мільйонної держави, який сконцентрував усі повноваження в своїх руках, дав одну (!) повноцінну прес-конференцію. Тобто, суспільство навіть позбавлене права знати, як бачить його проблеми глава держави.

Спроба журналістів у рамках акції «Стоп цензурі» провести мирний мітинг під «Межигір’ям» завершилася судовим позовом від сільського голови Нових Петрівців, який зажадав заборони зборів до кінця 2011 року! Суд не схибив — право на свободу зібрань, гарантоване Конституцією, було принесене в жертву праву президента на відпочинок.

Але 6 червня сам Віктор Янукович — гарант конститу-ційної норми про свободу слова та свободу зібрання — не забув привітати журналістів із професійним святом, а декого навіть заохотити державною нагородою.

Протягом року Микола Азаров не відповів на жоден з наших десяти запитів про те, як куций український бюджет утримує цього можновладця в державній резиденції «Конча-Заспа». Здавалося, питання елементарне, але прем’єр-міністр просто проігнорував його, порушивши закон «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації».

Однак це не завадило Азарову підняти келих з пафосним виступом у День журналіста.
Замість серйозної розмови про кризу української демократії ми отримали чергову порцію нещирості та безсоромного підлабузництва.
Таке враження, що в Україні все перевернулося догори дриґом. І машина часу розкручує спіраль історії назад — до часів радянського ідолопоклонства та партійної преси.

У всьому світі журналісти відзначають зовсім іншу дату — 3 травня, Міжнародний день свободи преси. Це день, коли вони борються за свої права, називають прізвища душителів демократії та згадують загиблих колег.
Свобода слова не втрачається одномоментно. Не існує межі, після перетинання якої можна сказати: демократії більше не існує. Вона зникає як танення льодовика — щоденно і щохвилинно. У підсумку набуває потворних форм.

У травні 2011 року автор цих рядків побував у Вашинґтоні, який приймав цьогорічний Міжнародний день свободи преси. Туди приїхали журналісти з усіх континентів, які розповідали про свої демократичні «завоювання». Почуте шокувало, але ці люди теж не відчували, як щодня втрачали свободу слова.
Пекінський офіс управління Інтернет-пропагандою — це форпост цензури в китайському Інтернеті. Всередині цієї установи — десятки молодих китайців, які 24 години на добу переглядають веб-сайти та в режимі онлайн надсилають вимоги редакторам: прибрати ту чи іншу новину, не дозволяти коментарів читачів або навіть просто опустити вниз повідомлення на сайті. Все спілкування відбувається винятково в електронній формі. За відмову підкоритися вимогам цензора — звільнення. Facebook, Twitter та Youtube у Китаї заборонені.

У Казахстані всі блоги в зоні .kz прирівняні до засобів масової інформації та вимагають державної реєстрації. Всі Інтернет-видання так само мають проходити державну реєстрацію, після чого Казахтелеком може просто заборонити нелояльні ЗМІ. «Живий журнал» був заборонений у Казахстані протягом двох з половиною років після того, як на цьому сервісі відкрив свій блог Рахат Алієв — колишній зять Назарбаєва та його найлютіший ворог, який мешкає в Австрії. Також в Казахстані діє закон про заборону втручання в приватне життя, який передбачає кримінальне переслідування, та закон про лідера нації, який робить Назарбаєва недоторканним у пресі.

У африканському Судані діє офіційна цензура. Національна спецслужба має медіа-секцію, яка офіційно наділена повноваженнями відслідковувати статті ще до їх публікації. Офіцер може легально прийти до редакції та заборонити конкретний матеріал. Але, щоб не обтяжувати себе зайвими рухами, цензори просто телефоном узгоджують публікації. У разі відмови тираж може бути конфісковано — тому що такий самий офіцер чергує у друкарні та має повноваження вилучати наклад із забороненою статтею…

Ці приклади — дикі, а сучасна Україна видається надзвичайно далекою від цих держав. На тлі Казахстану, Китаю або Судану ми виглядаємо як справжня европейська демократична країна.

Але п’ять років тому нинішні українські будні здавалися так само нереальними, як сьогодні нам видаються казахські або китайські. Свобода слова не зникає одномоментно, її втрату усвідомлюєш, лише коли озираєшся назад.
Навіть коли здається, що демократія перемогла невідворотно і назавжди, вона все одно вимагає щоденної боротьби за себе. Боротьби, а не нагороди з рук президента чи прогулянки на кораблі разом зі спікером.

Сергій Лещенко,
УП