У деяких американських „жахливчиках” є кадри, покликані сильно налякати глядачів. Вони міцно врізаються в пам’ять. Заплющиш очі, й бачиш моторошну картину: опівночі з могили висовується напіврозкладена рука з довгими пазурами, а потім ви-лізає сам мрець з оскаленими зубами. Він прямує до людських осель, щоб помститися живим за свої невдачі у грішному житті. Жахлива істота прагне напитися людської крові, і зупинити упиря може лише срібна куля чи осиковий кіл у серце…
Якби ж подібні страхи діялися лише у заокеанських трилерах! На жаль, бувають вони і в реальному житті. Давно поховані мерці, переобтяжені гріхами, прагнуть вилізти з могил і помстися за поразки, завдані їм у минулому житті. Їхню страшну ненависть викликає те, що нові покоління українців не бажають повертатися у давно зогнилу імперію.
Чим ближче 20-річчя української незалежності, тим активніше діють її противники. Вони відчувають: доки при владі перебувають люди, виховані в СССР, історію ще можна переграти. А коли прийде нове покоління, сформоване в незалежній Україні, шанси повернутися в імперські часи стануть примарними. Тому й спішать обернути на свою користь численні біди нинішньої України – наслідок бездарного правління владних злодіїв.
Мільйони сучасних українців невдоволені станом справ у державі. Країна роз-грабована, її багатства опинилися в руках купки найзажерливіших аморальних людців, названих олігархами. Користуючись розгубленістю та масовим розчаруванням простолюду, прибічники відновлення Російської імперії перейшли в ідейний наступ. Вони намагаються переконати пограбовану й принижену українську людність, що вихід з нинішньої безнадії є лише один – повернутися „під високу руку Москви”. Ніби ми не пам’ятаємо, яку ціну довелося заплатити українцям за століття її панування.
Мало того, нам твердять: українців як нації взагалі не існує, а „малороси” – частина «единого русского народа». Подібної точки зору здавна дотримувались російські великодержавні шовіністи. Недарма нинішні нео-імперці постійно спираються на твори відомого публіциста Михайла Каткова (1818-1887) та його послідовників. Українців він називав породженням „польської інтриги”, спрямованої на послаблення Російської імперії. В українській специфіці апологети імперської ідеї вбачали „мазепинський сепаратизм”, а українську мову вважали „штучною”.
Подібні погляди були мертвонародженими, бо не відповідали реаліям життя. Сучасні спроби їх реанімувати нічим добрим завершитися не можуть. Адже мільйони людей не лише називають себе українцями, а й чудово розуміють, чим вони відрізняються від інших народів. Можна скільки завгодно базікати про „штучно вигадану українську мову” чи „неіснуючу українську історію”. Але куди подіти тих, хто цією мовою розмовляє, цією історією пишається? За сотні років зрусифікувати ядро українського нації, як і багатьох інших націй, що опинилися під владою великої імперії, не вдалося. Не вдасться й нині. Краще спрямувати кошти, котрі витрачаються на заздалегідь програшну боротьбу з українством, на справді корисні справи. Наприклад, на розвиток самої Росії, вирішення її серйозних економічних, соціальних, демографічних проблем. Інакше у гонитві за чужим можна втратити своє.
Цю просту істину колись відчуло на собі російське дворянство, котре зазнало поразки у громадянській війні й було знищене або викинуте з рідної землі. Як співалося у відомому білогвардійському романсі: «Упустили Россию, как сквозь пальцы песок. Ах, Отчизна, Отчизна, разве ты виновата, что пускаю я пулю в поседевший висок…»
А нащадки переможців у тій братовбивчій війні нині забули сумний досвід історії й всіляко ідеалізують царську імперію, проклинаючи її руйнівників – «жидов-комиссаров, хохлов-петлюровцев, татарву злобную, мерзких полячишек и чухонцев». Втім, руйнували ж не своє – чого іншого очікувати від людей, принижених імперією? Шовіністи чіпляли на українців ярлик «предателей-мазепинцев» та всіляко висміювали «дурных хохлов». Цілком прогнозованою була подальша поведінка ображених – взятися за зброю і вступити у боротьбу зі зневажниками. Повстали й інші пригнічені.
Скільки били чорносотенні погромники нещасних євреїв, ревучи при цьому «Спасай Россию!». То чого ж дивуватися, що уцілілі згодом надягли шкіряні комісарські куртки, взяли до рук нагани й пішли стріляти своїх кривдників? За зброю взялися поляки і фіни, представники балтійських та кавказьких народів, щоб вибороти собі державну незалежність. Не Ватикан разом з масонами і міжнародним сіоніст-ським капіталом створили могутні національно-визвольні рухи народів Російської імперії. Самі ж прибічники „єдиной і неделимой” породили собі смертельних ворогів. І з неминучістю програли доленосну битву, зійшовши у могилу. Вилазити звідти не варто – крім трупного смороду, нічого ця спроба не дасть. Україна – не фікція, вона є реальністю ХХІ століття. На жаль, ще не такою, яку прагнула бачити більшість її громадян. Проте свою долю визначати належить лише нинішнім українцям, а не зогнилим мерцям з глибокої імперської ями.
Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук
peredplata
