35 років тому, 17 вересня 1989 р., на стадіоні в Чернівцях стартувала головна подія нашої “культурної революції” доби падіння СРСР – фестиваль української популярної музики (тоді казали – “естрадної”) “Червона Рута”. В коменті – лінк на допис Інституту національної пам’яті, а я, на правах живого сучасника і трохи свідка, вкажу тут на одну тиху фальсифікацію, яка вже почала потроху заповзати в мало не всі медійні згадки про “Червону Руту”-1989: буцім її трохи чи не ЦК комсомолу України сам, з власної “перестроєчної” ініціативи, придумав, організував і провів. Так ось, дорогий Український інститут національної пам’яті, це, перепрошую, люта брехня. Звісно, що БЕЗ санкції ЦК ЛКСМУ й відповідних дозвольних паперів із печатками ніякий масовий “молодіжний” захід в СРСР не міг би відбутися (це було б “нєзаконноє сборіще”!), – але у фестивалю були цілком конкретні батьки-засновники, які його придумали, виносили, вибороли й народили, і “витупали” за дозволами по незліченних чиновничих кабінетах власними нозями, а коли ЦК ЛКСМУ, який усю дорогу ставив фестивалеві підніжки, щоб той таки не відбувся, в останній хвилині зірвав доставку до Чернівців муз. апаратури, проявили без перебільшення геніальну менеджерську винахідливість – і молоденьке, щойно з голочки модного натоді “хозрасчьота”, спільне українсько-канадське підприємство “Кобза” (і щО б ми в ті роки були робили без діаспори?!) зафундувало “Червоній Руті” всю потрібну апаратуру… І, холера ясна, імена цих людей мають бути ВІДОМІ кожному українцеві, вписані в підручники нашої новітньої історії, до річниці першої “Червоної Рути” в них журналісти мали би брати інтерв’ю, запрошувати на радіо й ТБ і кликати виступати перед студентами муз. шкіл – а тимчасом навіть УІНП у “ювілейному” дописі не згадує про жодного з них ні словечком! До дупи, перепрошую, така “національна пам’ять” – “Комітет комсомолу”, my ass.
Ось вона, топ-трійка батьків “Червоної Рути” – люди, які “дали голос” доти “підпільній” українській музиці:
Тарас МЕЛЬНИК (1954-2022) – музикознавець, директор, ідеолог-натхненник і незмінний “мотор” фестивалю (на фото, автора фото не знаю);
Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО (нар. 1955) – музикознавець, заст. директора і худ. керівник фестивалю в 1989-1999 рр. (це в нього на квартирі збирався стихійно створений “оргкомітет”, куди й мене було кілька разів прошено – хлопці хотіли мене “завербувати” до написання сценарію, але я відмовилась – зрештою з цією місією блискуче впорався Іван Малкович);
Олег РЕПЕЦЬКИЙ (нар. 1960) – музичний продюсер, директор українсько-британського підприємства професійного звукового обладнання “Комора” (ось хто міг би нині розповісти в подробицях увесь детектив-1989 із доставкою апаратури! – але ж ніхто не питає…).
А вже це “ядро” притягувало з музичного цеху всіх щирих і охочих, отож прямо причетних до цієї історичної події ще, нівроку, не забракне, була б охота досліджувати – так досліджуйте, поки є змога зафіксувати живу пам’ять!
Для заохоти – лінк на виступ Василя Жданкіна (Ґран-прі фестивалю) і перше публічне виконання майбутнього Гімну України: в цій версії добре видно атмосферу на трибунах (нагадаю, що жовто-блакитний прапор ще вважався “поза законом”, – але звідтоді на всі гастрольні концерти переможців “Червоної Рути” слухачі обов’язково примудрялися проносити через міліцейські кордони бодай одного, і коли вимахували ним під “Кому вниз” – “Стоїть в селі Суботові…”, – то під шкірою вам бігали не мурашки, а гіпопотами: було справді відчуття, що разом з українським роком народжується нація.
І так воно, по факту, й було.
Шануймося.
peredplata
