Пам’ять нагадує драґу, зачерпуючи раз-по-раз повнi ковшi пiску повсякденностi i безжально вiдпускаючи його в забуття, вона залишає собi лище дещицю – декiлька золотих зерен. Однiєю з таких животворних iскор останнього десятилiття, яка спричинилася до потужного вибуху молодих творчих сил, став Перший (тодi ще республiканський) фестиваль української сучасної пiснi та популярної музики, “Червона рута-89” у Чернiвцях. На вiдмiну вiд усталених революцiйних канонiв, бунтуюча молода енергiя, затиснута в бетонному резервуарi спорудженому, як запевняли нас, на вiки, для перемiшування безликих народних мас, пробила стiну цього тоталiтарно-совєцького відстійника, не багнетом, не тоннами терористської вибухiвки, а тiльки пiснею, нашою рідною українською пiснею. Вiдлуння цього пiсенного вибуху ще й досi чують у всiх куточках свiту, де лише живуть українцi.
Сьогоднi, коли час усе ближче пiдступає до межi другого тисячолiття нашої ери, дедалi гострiше вiдчуваємо також i межi можливостей нашого людського слуху, що потрапив у “цунамi” децибельної залежностi. Звуковий бич “важкого металу” мазохiстськи перiщить вуха мiльйонних аудиторiй молодi. Те, що в шiстдесятих, провiстивши волю до вибору людини, як iндивiда, в естраднiй музицi знаменувалося появою групи “Бiтлз”, в сiмдесятих почало стрiмко переростати в свою протилежнiсть, втiлену в багатоголових мiкрофонних змiях, пожираючих волю до самовиявлення. Ця руйнiвна сила новiтнього шаманського впливу на психiку, збуджує в молодiй людинi первiснi стаднi iнстинкти, високовольтна потужнiсть звуку, рванi ритми, беззмiстовнi зойки та мурмотiння вводять її в стан аґресивного екстазу.
Та протистояти духовi часу, хоч би як вiд нього вiдгонило сiркою, неможливо. “У мистецтвi, – писав Ортега-i-Гасет у “Дегуманiзацiї мистецтва”, як i в моралi – те, що потрiбно зробити не залежить вiд нашого особистого бажання, треба приймати усе, що диктує час. Пiдкорення порядковi часу – єдина можливiсть вибору, яку має особистiсть”.
Але, попри все, дух часу, наче той казковий Джин, закоркований в жбанi, пiдкоряється сильним особистостям, вони пiдпорятковують його своїй волi. Такою особистiстю був Володимир Iвасюк. Надчутливою творчою iнтуiцiєю вiн зумiв передбачити завтрiшнiй день естради, всi її позитивнi та негативнi сторони. Щоб одержати мливо високої проби, яке було б придатне не тiльки для українських варенникiв, але й для хлiбiв на всi смаки, вiн повертає стрiмкi води часу на свiй млин. Знайшовши таким чином точку золотого перетину i пропустивши крiзь неї глибиннi iнтонацiї свого народу, свого рiдного слова, Володимир Iвасюк створює унiверсальну музичну мову, сугестивну силу якої не могли передбачити навiть всюдисущi органи КДБ. Ця мова в образi неопалимої “Червоної рути” несподiвано стає зрозумiлою i близькою на всiх обширах “нерушимого союза” саме через те, що мiцно вросла корiнням у благодатний ґрунт нацiональної культури, а кроною пiднялася до найсучаснiших форм i засобiв європейської популярної музики. Та коли вона стала переливатися через край “залiзної завiси”, недремне око почало вбачати в нiй загрозу тiй “нерушимостi” i поквапилося старим, перевiреним способм розв’язати цю проблему…
Пiсля Чорнобильської трагедiї, коли тридцятикiлометрову зону неповторного Полiсся ампутували з органiзму України, питання збереження багатоголосся нацiональної культури стало в рiвень з питанням – бути чи не бути нам, як народовi, що усвiдомлює свою приналежнiсть до цiєї землi, до її мови, її неба. В статтi “Чи усвiдомлюємо ми нацiональну культуру як цiлiсть”, надрукованiй в щорiчнику “Наука i культура», “Україна”, Київ, 1988 р., Iван Дзюба пише: “…Нещодавно вiдбувся огляд-конкурс музикальної творчостi юних композиторiв – учнiв музичних шкiл Києва та областi. З десяткiв пiсень, створених учнями на власнi слова й слова товаришiв, (i на готовi тексти), не було жодної – жодної! – української, i навiть пiд бандуру співалися неукраїнські тексти. Не доводиться тут дорікати цим підліткам. Але хтось же їх виховує, у певному дусi виховує, готує наше культурне майбуття”.
До проблеми виховання та орiєнтацiї творчої активностi молодi на багатий спадок української культури, який накопичувався впродовж вiкiв, з ентузiастичним запалом пiдiйшла група молодих вчених-музикологiв та музикантiв-виконавцiв, серед яких були й iнiцiатори проведення фестивалю “Червона рута”, автори її естетичної концепцiї: музикознавець, викладач Київської державної консерваторiї, (тепер Музичної академії), Тарас Мельник, член Спiлки композиторiв, науковий спiвробiтник iнституту мистецтвознавства, фольклору та етноґрафiї iм.М.Т.Рильського, Анатолiй Калиниченко, та солiст Ровенської фiлармонiї, лауреат Всесоюзного конкурсу, скрипаль Кирило Стеценко. Опираючись на вагомий зачин Володимира Iвасюка, вони виклали своє бачення розвитку української сучасної популярної музики. Пiддавалися гострiй критицi провiнцiйнiсть i псевдонароднiсть. За iнерцiєю поп-музика продовжувала тиражувати офiцiйно визнанi коломийково-гопачнi штампи в яких мали одразу впiзнаватися ритми нашого поступу до “щасливе майбуття”.
Вже навеснi 1989 року Тарас Мельник звернувся до автора цих рядкiв, як до письменника-драматурга, та насамперед, як до буковинки, з пропозицiєю взятися за написання сценарiю майбутнього фестивалю. Кiмната в комунальнiй квартирi, в будинку, що на перетинi двох вулиць, Великої Житомивської та Володимирської, у Києвi стала своєрiдним штабом творчих iнiцiатив, де обговорювалися численнi варiанти сценарiю, де збиралися фольклористи, етнографи, історики, режисери, журналiсти, актори, художники, музиканти i навiть “мольфари”.
Тим часом члени жюрi майбутнього фестивалю, розбившись групами, роз’їхалися по всіх областях України, для проведення реґiональних вiдбiркових турiв. Прослуховування проводилося в чотирьох напрямках: ансамблi поп-музики, солiсти поп-музики, рок-групи та виконавцi авторської пiснi. Головною умовою, що ставилася перед виконавцями, була нацiональна визначенiсть i самобутнiсть. Використання молодими найсучаснiших напрямкiв, стилiв, форм i виражальних засобiв мало пiдсилювати сприйняття яскравих образiв українського характеру i темпераменту, мало вiдкривати свiтоглядну сутнiсть крiзь призму глибинної, нацiональної музичної мови.
Результати перевершили всi сподiвання – 556 учасникiв, переможцiв обласних турiв, яскравих представникiв, як заходу так i сходу України, готувалися до вирiшального мистецького турнiру в столицi Зеленої Буковини, мiстi Чернiвцях.
Одержимiсть iнiцiаторiв фестивалю, енергiя молодих, привела в рух навiть застiйнi колеса партiйно-адмiстративної машини, на чолi з секретарiатом ЦК ЛКСМ. При такому пiднесеннi творчих сил вона не могла залишатися осторонь цього явища саме через те, що за iнструкцiєю повинна була тримати пiд контролем кожен подих суспiльного життя. Саме ця “машина”, пiд тиском молодих, ухвалила “У зв’язку з необхiднiстю пiднесення рiвня української сучасної популярної музики та її пропаганди, колегiя Мiнiстерства культури УРСР, секретарiат ЦК ЛКСМ України, колегiя Держтелерадiо УРСР, Український фонд культури, правлiння Спiлки композиторiв України, правлiння музичного товариства УСРС, Укрпрофрада, правлiння Спiлки письменникiв України, Товариство “Україна”, вирiшили започаткувати проведення республiканського фестивалю української сучасної пiснi та популярної музики “Червона рута”, (раз на два роки). Перший такий фестиваль вiдбудеться в Чернiвцях з 19 по 24 вересня 1989 року”.
24 травня 1989 року Головна рада Товариства української мови iменi Тараса Шевченка (тепер “Просвiта”) ухвалила рiшення увiйти до складу засновникiв та органiзаторiв “Червоної рути”. 13 липня цього ж року до фундаторiв приєдналася асоцiацiя “Зелений свiт України” і, нарештi, “Рух” на чолi з його тодiшнiм головою, Iваном Драчем, що прийшов у великий рух, коли, чернiвецька «партiйна рать» повстала проти “Червоної рути” i всiма видимими методами “бiйцiв невидимого фронту” чинила лютий опiр. Саме на 1-му з’їздi “Народного руху” який вiдбувався в актовому залi Полiтехнiчного iнституту, з високої трибуни пролунали слова запевнення Леонiда Кравчука, який на той час був сектетарем ЦК Компартiї України: “Червонiй рутi” – бути!”. I тiлька пiсля цих слiв нескiнченний Весiльний поїзд “Червоної рути” покотився до Чернiвців.
Тим часом, переконавшись, що вiд тiєї молодої навали вже не вiдкараскатися, чернiвецька мiська влада почала поспiшно стягяти до мiста численнi загони моторизованих i пiших збройних сил. Та повенi, що прорвала стару греблю вже не можна було зупинити. Iз завзятим кличем “Червона рута проти рутини!”, наступ молодi на Чернiвцi почався одночасно з усiх бокiв. Крiм учасникiв фестивалю, численнi студентськi та учнiвськi гурти, якими верховодило “Товариство Лева” зi Львова, з iще одним, перефразованим на свiй лад, революцiйним гаслом “Українцi всiх країн єднайтесь!”, об’єднали спiвочу юнь з Польщi, Югославiї, Чехословаччини, Росiї, Естонiї, Латвiї, Литви, США, Канади, Арґентiни, Австралiї.
Та не лише молодих приваблювала феєрiя фестивалю. Як годиться на великi свята, з найвiддаленiших сiл Буковини, Полiсся, Галичини, Карпат i навiть з Полтавщини та Слобожанщини, покривши вози килимами i одягнувши святковi строї, немов на храм, їхали статечнi ґазди i ґаздинi, їхнi дiти i внуки, з’їжджалася вся славна Родина -Україна.
Фестиваль сучасної популярної музики вiдбувався на тлi розгорнутої програми народного фольклорно-етнографiчного дiйства та програма не обмежувалася лише висвiтленням яскравих сторiнок народного побуту i народної пiснi. Шiсть днiв спресували у собi тисячолiття української культури та iсторiї. Виставки, концерти, фiлософськi диспути, поетичнi вечори, перегляди шедеврiв українського кiнематографа. Здавалося – цей тиждень мiсто не знало сну. Мiсто жило “Червоною рутою”, дихало нею, вiрило їй.
Тепер, з вiдстанi часу, тi перешкоди, що супроводжували учасникiв свята, пiдстерiгаючи їх на кожному кроцi, тi наряди мiлiцiї та вiйськовикiв, те недремне око нащадкiв “Залiзного Фелiкса” сьогоднi спримаються, як передбаченi сценарієм, абсурднi iнтермедiї, як балаганнi випробовування, що для загострення вiдчуття реальностi мали подолати самi учасники фестивалю. Запопадливi “чекiсти” враз самi стали масками бiснуватої тоталітарної епохи на святi рокерiв, де казилася всiляка “чортiвня” українсьекої демонологiї.
“Українцi, ми врятованi; у нас є прекрасна молодiжна музика!” вигуктнув хтось iз жюрi на заключному концертi фестивалю. Так, молодiсть самою своєю життєствердною суттю, завжди несла порятунок i великi надiї на вiдродження. Блискучим прикладом цього пробудження стала наша “Червона рути”, де вперше на переповненому стадiонi захвилювалося море синьожовтих прапорiв, мiцно затиснутих у дитячих руках, завирувало, потопивши в блакитi i золотi своєї щирої, дзвiнкої радостi, кривавi штандарти бiльшовицького терору. Де Василь Жданкiн, зiйшовши на помiст i ставши перед багатотисячним здвигом, уперше заспiвав “Ще не вмерла України…” i голос його лунав, як дзвони Софiї Київської i враз усi пiдвелися на той голос i спочатку несмiливо, та потiм усе впевненiше, потужнiше, вiльнiше спiвали разом iз Василем впеше засвiдчивши вiдкрито i незалежно, що вони – Народ, який був, є i завжди Буде!
“Наш фестиваль – це знак, що нацiональне вiдродження почалося.
“Наш народ творив свою генiальну пiсню, для того, щоб вижити в неволi i якщо ми, не маючи упродовж столiть своєї державностi, збереглися як нацiя, то повиннi завдячувати українськiй народнiй пiснi!” – вражений усiм побаченим i почутим на фестивалi “Червона рута”, схвильовано говорив Дмитро Павличко.
Василь Жданкiн, Марiйка Бурмака, Андрій Панчишин, Вiктор Морозов, Едуард Драч, рок групи “НЗ”, “Зимовий сад”, “Брати Гадюкiни”, “Кому вниз”; рок-солiстка Сестричка Вiка; ансамблi: “Заграва”, “Мальви”, “Млин”; спiвцi: Павло Дворський, Андрiй Миколайчук, Тарас Курчик – переможцi першого фестивалю української сучасної пiснi та популяреої музики “Червона рута”. Кожен з них, створюючи неповторний, яскравий образ України, смiявся Її життєрадiсним, часом саркастично-гiрким смiхом, любив Її зболеною любов’ю, вiрив Її незнищенною Вiрою i сам став символом, лейтмотивом, за звучанням якого впiзнаємо добу в якiй жили, боролися i полягли нашi волелюбивi дiди, нашi невпокоренi батьки, і в якiй народилися ми, щоб iз чистою душею й чесними помислами пiдiйти до порога наступного тисячолiття, Тисячолiття розвою i становлення великої Держави – Соборної України.
Укр. альманах (Варшава) –1999р
peredplata
