На першому фото – члени української делегації на мирних переговорах із більшовиками в 1918 році (зліва направо: О. Сливинський, С. Шелухін (глава), Д. Дорошенко, О. Ейхельман).
На другому фото – обстріляний у 2022 році Педагогічний музей, де понад сто років назад Шелухін під час “мирної конференції” питав у голови російської делегації: А ДЕ ГАРАНТІЇ [що ви знову не нападете] ???
Незграбна відповідь Раковського “ми ж брати”, відтворюється у часі знову і знову, що зокрема красномовно ілюструє і пошкоджений Педагогічний музей, чиї стіни були свідками тих подій.
На початку березня я проаналізувала для Texty.org.ua стенограми українсько-російських мирних переговорів, сьогодні особливо хочеться нагадати про цей матеріал.
Дякую, принагідно Громадське радіо, які відразу підсвітили цю тему в ефірі.
Далі наводжу кілька тез.
Переговори розпочалися 23 травня і проходили в будівлі Центральної Ради в Києві, нині там Педагогічний музей. 1 червня сторони досягли формального порозуміння, і на закритому пленарному засіданні 12 червня було остаточно укладено прелімінарний мирний договір. Втім, на практиці миру досягнуто не було і порушення режиму припинення вогню тривали, що лише підтвердило стратегічний підхід радянської Росії: перемир’я використовувалося як тактичний інструмент для виграшу часу та посилення військового тиску на Україну. А відповідальність за це Росія намагалася покласти на Україну.
Християн Раковський: «Договір про перемир’я 12 червня, безсумнівно, не був дотриманий. У нас йшла мова про перемир’я на всьому фронті. Якщо взяти карту, після перемир’я на Батайському фронті його не було дотримано і війська просувалися далі, так що цей договір виявився клаптиком паперу».
Сергій Шелухін: «…Ви згадуєте Батайськ. Але хто стріляв у Батайську? Хто першим напав? Більшовики. Хіба ж українські війська чи німецькі рушили бодай на крок? Вони стоять на місці, а рушили вперед Денікін і козаки. Тож не закидайте нам того, чого ми не робили, це робили ви та донці».
Християн Раковський: «Я хочу лише сказати, що на вашій території ви не можете дати ради. У нашому намірі укласти мир… ми маємо воювати, щоб ліквідувати цю війну, щоб вона знову не почалася на вашій території, ця згубна війна. Ми вас захищаємо, ви є для нас нашим тилом».
Предметом найзапеклішої дискусії, у якій сторони так і не досягли згоди, було обговорення демаркаційної лінії та державного кордону і критеріїв їх визначення. Українська делегація наполягала на етнографічному підході, враховуючи і політичні, і географічні, і економічні аспекти, тоді як російська сторона наполягала на проведенні референдумів у кожному населеному пункті. Українська сторона вважала це недоцільним, наголошуючи, що вирішувати важливі питання, спираючись лише на бажання окремих груп населення, а не на інтереси всієї країни, неприпустимо.
Українська делегація повідомляла про численні звернення з прикордонних районів (Стародубського, Мглинського, Суразького, Глухівського та інших) про те, що більшовики ведуть активну антиукраїнську агітацію, примушуючи місцеве населення голосувати на цих референдумах за відрив від України та приєднання до РСФРР.
Врешті російська делегація наполягала на зсуві демаркаційної межі на 130–200 км на захід від українських позицій. Переговори супроводжувалися особливо гострими суперечками щодо північних районів (повітів) Чернігівщини, західних і південно-західних районів (повітів) Курської та Воронезької губерній, а також Донбасу, на який Росія вже тоді претендувала, включно з населеними пунктами, де переважало українське населення.
Крім того, російська сторона намагалася закріпити контроль і над етнічно українськими Харківщиною та Катеринославщиною (Дніпропетровщиною), а Одесу перетворити на автономне місто.
Ще однією гострою темою на переговорах стало питання Криму. Радянська Росія категорично відмовлялася визнавати його відокремлення, так само як і незалежність Дону та Кубані, називаючи ці утворення «контрреволюційними» та «антирадянськими». Посилаючись на III Універсал Центральної Ради, який передував проголошенню незалежності УНР, росіяни наполягали, що маніфест не включав Крим до складу України, тож Україна не може претендувати на ці території.
Також російська сторона наполягала на збереженні контролю навіть над тими територіями колишньої імперії, які не мали спільного кордону з РСФРР, зокрема над Бессарабією.
Російські делегати, усвідомлюючи неспроможність України швидко сформувати власні збройні сили та враховуючи присутність німецьких військ, що змушені були придушувати численні внутрішні повстання, які підбурювали більшовики, відкрито використовували цю ситуацію і затягували переговори.
Варто зазначити, що Москва була змушена сісти за стіл переговорів виключно через міжнародні зобов’язання за Берестейським миром. Відкритий напад на Україну порушив би угоди з Центральними державами, тому РСФРР тимчасово дотримувалася формальних дипломатичних процедур.
Водночас більшовики активно вели підривну діяльність, використовуючи переговірний процес як прикриття. Російська делегація зловживала дипломатичним імунітетом, нелегально завозячи пропагандистську літературу, гроші та агентуру. Українські звіти за липень 1918 року свідчать, що потягом із Москви прибуло «три вагони більшовиків», що перевищувало загальний склад російської делегації.
Події 1918 року та нинішня війна Росії проти України вкотре доводять, що кожне перемир’я (чи то на умовах, чи то на компромісах із Кремлем) Росія використає для перегрупування і свого посилення або дочекається змін у стані союзників, що відкриє в майбутньому шлях для нової агресії.
Історична «часова петля», яку ми спостерігаємо від 1918 року до сьогодні, має стати уроком і для української влади, і для союзників України.
По-перше, не можна довіряти мирним угодам із Росією: як і в1918 році, Росія використовуватиме переговори для затягування часу, перегрупування сил і політичного тиску як на Україну, так і на Захід. І сьогодні вона діє за аналогічним сценарієм, підштовхуючи Україну руками американців до миру, який насправді є капітуляцією й стане фундаментом для нової агресії в майбутньому, якщо в Україні не стоятимуть європейські чи дружні американські війська.
По-друге, Росія ніколи не зміниться без воєнної поразки. Фундаментальна проблема полягає не в тому, хто засідає в Кремлі, а в російській політиці, яка щодо України залишилася незмінною: більшовицька Росія в 1918 році, так само як і путінська Росія у 2025-му, не визнає Україну рівноправною незалежною державою. Таку саму політику провадила й царська Росія.
По-третє, Україні потрібні не лише гарантії безпеки, а й реальні механізми їх забезпечення, і вона їх шукає. Попри те що Брест-Литовський мир 1918 року зобов’язував Росію визнати незалежність України та вивести війська, ці зобов’язання були проігноровані. Аналогічно був проігнорований і Будапештський меморандум 1994 року, який не зміг захистити Україну від агресії у 2014 і 2022 роках, натомість роззброївши й заливши беззахисною перед черговим витком відкладеної війни.
По-четверте, Захід має перестати грати в ілюзію «перезавантаження» відносин із Росією. У 1920-х більшовики використали міжнародні угоди, щоб зміцнити свою владу. У 2014 році Захід намагався «вмовити» Путіна дотримуватися Мінських домовленостей, замість того щоб одразу надати Україні летальну зброю. Сьогодні США готові пожертвувати Україною з надією на нове перезавантаження.
По-пʼяте, кожна втрата територій веде до нової агресії. У 1918 році більшовики не змогли захопити всю Україну одразу, але після короткого перемир’я вони відновили війну. У 2014-му Путін анексував Крим і частину Донбасу, а в 2022-му розпочав повномасштабне вторгнення.
У жовтні 1918 року переговори було офіційно перервано. У листопаді того самого року, після остаточної окупації України, більшовики сформували окупаційний уряд на чолі з главою російської переговірної делегації Християном Раковським.
Почався терор.
peredplata
