В інформаційному просторі розповсюджується інфа, що спроба ОП взяти під контроль НАБУ через генпрокуратуру пов’язані зі «справою Міндіча».
Т. Міндіч представляв інтереси І. Коломойського на телеканалі «1+1», він мав вирішальне слово по всіх фінансових питаннях, а також особисто впливав на Коломойського і вмів його переконувати, що при гоноровому характері ІВК мало неабияке значення для функціонування каналу.
І так вже дивно склалося, що коли «95 квартал» зайшов на «1+1», то В. Зеленський дуже затоваришував з Т. Міндічем. І ці дружні стосунки не припинилися після обрання В. Зеленського президентом України: подейкують, Міндіч був одним з головних «рішал» цієї влади, з яким у регулярному контакті знаходилися, зокрема, С. Шефір та А. Єрмак.
Міндіч має квартиру у сумновідомому будинку на Грушевського, 9а (на ньому ще П. Порошенко спалився, коли секретарем РНБОУ був), у цьому будинку є також квартири багатьох представників нашої «еліти», зокрема, В. Зеленського, І. Коломойського, Г. Боголюбова. На зустрічах у Міндіча буцімто постійно збиралися представники української влади і бізнесу, включно з Зеленським. Квартира Боголюбова розташована як раз над квартирою Міндіча, і, за легендою, страшенно ображений на Зеленського Коломойський вмовив свого друга Боголюбова дати дозвіл на встановлення у своїй квартирі звукозаписувальної апаратури НАБУ.
І це перша принципова відмінність від «плівок Мельніченко»: НАБУ записувало розмови у квартирі Міндіча легально, у рамках слідчих дій, і записи потенційно можуть бути доказами у суді.
Друга відмінність у тому, що зараз, у часи розвитку ШІ, кожен може підробити голос кожного. Тому для суспільного визнання записів, якщо вони будуть оприлюднені, достатньо, щоб частина з тих, хто записаний, визнала, що так, такі розмови дійсно відбувалися. Але для використання матеріалів як доказу принципово необхідне саме те обладнання, на якому вівся запис.
Якщо ця апаратура в Україні — одна справа, і починається цинічний квест і торг наших політиків щодо пошуку/придбання цього обладнання з метою шантажу чинної влади.
Якщо обладнання вже у Штатів, то це інша справа. І зовсім інша, якщо обладнання з записами у росії, чого виключати ніяк не можна. У цих двох випадках маємо перспективу примусу чинної української влади до припинення війни на капітулянтських для України умовах, бо саме цього хоче путін, а Д. Трамп вважає це найкоротшим шляхом до припинення бойових дій (і до своєї Нобелівки).
Тому що, окрім обговорення бізнесових оборудок, на «записах Міндіча», як кажуть, присутні і непатріотичні висловлювання, які якщо не унеможливлюють, то вкрай ускладнюють переобрання В. Зеленського на другий термін. І тоді стає абсолютно зрозумілою панічна спроба ОП підпорядкувати собі НАБУ з метою розвалити резонансну «справу Міндіча». До речі, саме ця невдала спроба фактично підтверджує, що скандальні записи дійсно існують.
Третя відмінність, що під час війни українське суспільство не має права на масові протести і заворушення, як це відбувалось після оприлюднення «плівок Мельниченко». Категорично не можна, щоб 50 днів, які попрохав путін і які надав йому Трамп на перемогу над Україною, виявилися успішними для недоімперії саме за рахунок внутрішньоукраїнських проблем.
В цих умовах ідея термінового створення Уряду Національного Порятунку може бути реальним шляхом виходу з кризи, що назріває. У 2004 році відбулася похабна профанація такого уряду. Тому справжнє очищення влади і країни цілком мало б стати головною відмінністю двох «касетних скандалів».
peredplata
