Тривожна зона викликала водночас різні відчуття: з одного боку – острах перед вибухами та пострілами, що лунають довкола, а з іншого – відчуття захищеності, яку забезпечує наша надійна оборона – безстрашні українські воїни. За спинами таких захисників держава може спати спокійно — вони ворога неодмінно виженуть.
Першої ж ночі ми побачили справжнє жахіття війни – нічне небо розтинали яскраві залпи зенітної установки «Град». Саме тоді від рук терористів під Зеленопіллям загинуло чимало наших військових. Але про це ми дізналися лише наступного дня.
Загалом місцеве населення не вельми радісно зустрічає гостей із Західної України. Люди там якісь перелякані, з пересторогою ставляться до автівок з номерами західних областей. Посмішок на обличчях місцевих жителів практично не побачиш.
Хоча життя у цих краях начебто і йде звичним ходом – магазини працюють, люди ходять на роботу, а на звільнених від терористів блок-постах нині граються діти, та відголос війни поки що звучить на повну – сапери розміновують дороги, поля, звільнені міста. Ремонтні бригади лагодять понівечені електролінії. Щоправда, зізнаються, що працюють лише там, де є українські військові, самі на поля не йдуть, бояться наразитися на міну.
Загалом ми об’їхали майже 50 блок-постів. Упродовж подорожі зустріли солдатів з усіх регіонів України.
Прибувши на велику локацію військових (місце розташування свідомо не називаємо, з метою безпеки), ми передали солдатам гуманітарну допомогу: спальники, каремати, плащі-дощовики, шкарпетки, нижню білизну, ліхтарики, харчі, медикаменти та інші необхідні речі. Та хоча наші воїни наразі й перебувають у непростих умовах, до матеріального забезпечення вони невибагливі. Значно важливішою для них є моральна підтримка. Солдати в гарячих точках раді найменшій увазі з боку цивільних. Навіть дитячі листи, від яких у бійців накочуються на очі сльози, піднімають солдатський дух. Нині їм, як ніколи, потрібна повага до армії та віра у неї.
Отож зустріли нас військові радісно, з душевною теплотою і якоюсь родинною щирістю. Більшість армійців підходили, щоб просто поговорити, і це спілкування нагадувало зустріч старих друзів, незважаючи на те, що ми навіть не були знайомими.
У кожного з них – своя історія. Хтось потрапив у гарячу точку по мобілізації, хтось зголосився добровольцем, у когось тривожаться вдома батьки, у когось сумують діти, хтось залишив вдома своє минуле, бізнес, роботу, але об’єднує їх одна мета — прагнення звільнити Україну від ворога. Цей край — Луганщина, Донеччина – їхня Бать-ківщина, навіть якщо самі хлопці приїхали сюди з Волині, Львівщини, Буковини чи Чернігівщини. Наші воїни люблять свою державу, свій народ, і готові їх захищати до останнього подиху.
Перебуваючи на військовій базі, ми не відчували страху чи навіть небезпеки. Спочатку навіть не усвідомлювали, що потрапили у зону війни – бадьорий дух наших воїнів викликав відчуття захищеності та впевненості в тому, що все буде добре. Безстрашні очі українського солдата неможливо описати словами, але вони нам дали чітко зрозуміти – армія України сильна, мужня і буде стояти до кінця. Вони не знають страху та вагань і готові ціною власного життя боронити кожний сантиметр рідної землі. Хлопці безстрашно йдуть у бої, вірні присязі, даній укра-їнському народові. Там, біля молодих чоловіків у військовому обмундируванні, ми справді почувались безпечно. Ми пересвідчились, що Україна перебуває під надійною обороною, яку ворогові не здолати. Не по зубах йому українська армія. Не зламати йому дух та силу нашої нації. І вже дуже скоро останній терорист і останній агресор буде з ганьбою вигнаний з української землі.
Тримайтесь, хлопці! Ми в вас віримо і підтримуємо! Ми віримо в нашу перемогу!
Слава Україні!
Ольга КОБЕВКО, лікар, волонтер
ФОТОРЕПОРТАЖ ІЗ ЗОНИ АТО:
peredplata
