Гучно відсвяткувала наша влада 70-ліття Івана Миколайчука. Столи від Чорториї до Чернівців накривали, як велів Іван. Співали, танцювали, асфальт стелили.
…Свято відшуміло. І спливло, як черемошська вода.
І влада про Йвана вже забула. Займається собі своїм, а проблеми навколо нашого великого земляка щодня накопичуються все більше і більше.
Почалося з того, що кінотеатр імені Івана Миколайчука у Чернівцях вирішили перейменувати у кіномистецький центр. Під шумок звільнили з роботи спеціалістів. Нібито виділили гроші на реконструкцію. І створили… дискотеку.
Депутати від ВО «Свобода» трохи пообурювалися, трохи попіарилися. І також замовкли. А на Йвановому імені й таланті тепер щодня топчуться сотні невігласів, які носять гроші тим, хто це святе ім’я кинув їм під ноги.
Кажуть, що кінотеатр ім. Івана Миколайчука нині перетворився у притон, де деградує українська молодь, де вона спивається, колеться, де процвітає злочинність і кримінал. Від кінотеатру залишилася тільки назва. А від кіномистецького центру – нездійсненна мрія та шумовиння політичного піару.
До речі, сесії обласної та міської рад прийняли однозначне рішення про створення на базі кінотеатру імені Івана Миколайчука кіномистецького центру з музейними кімнатами, експозиціями, кіностудією і великою глядацькою залою. Ми повинні гордитися тим, що Буковина дала світові великого Миколайчука. Його ім’я у всьому світовому кіномистецтві посідає чільні місця. На його творчості виховуються нові покоління кіномитців Європи, Америки, країн СНД. А у Чернівцях його творчість топчуть напівп’яні розпусні підлітки на дискотеках. Політики та скоробагатьки з цього одержують надприбутки. Якби Іван знав, що творить з ним тутешня влада, він би прокляв її з того світу.
До Івана у Чорторию люди ходять як на прощу. Маленька хатка, де народився Великий Митець, часто не в змозі вмістити такої кількості шанувальників таланту Миколайчука. Іванова сестра Фрозинка щодня проводить десятки екскурсій, розповідає людям про сім’ю, про брата. Вона доглядає хату-музей, а за це одержує мізерні копійки. Бо держава досі не спромоглася надати меморіальному музею статусу державного. Тому його утримання і оплата лягли на бідні бюджетні плечі району та Чорториї. Фрозинка не скаржиться. Вона готова працювати безкоштовно. Але хоче, аби Івана люди пізнавали з усіх боків. В одній хатинці неможливо показати всю велич Митця. Потрібне більше приміщення, де делегації відвідувачів музею могли б переглянути кінострічки за участю Івана Миколайчука, почути розповіді про нього, познайомитися зі світлинами тих часів, афішами, друкованими творами.
Родина Миколайчуків для цієї святої справи віддала свій город перед хатою. Владі варто би було тільки спорудити там приміщення з кінозалою і допоміжними кімнатами. Воно могло би бути дерев’яним, у вигляді тодішніх хат-читалень чи Народних домів, будинків «Просвіти». Тим паче, що гуцульські майстри, дізнавшись про наміри спорудити велику хату Іванові, погоджуюються працювати безкоштовно. Чорторийські люди готові виходити на клаки (толоки) і також працювати без оплати. Лісівники обіцяють надати деревину безкоштовно. Залишається тільки чекати доброї волі влади. А її поки що нема. Бо що їй з того?! Ось святкували добре, прославляли владу на імені Миколайчука. А кіномистецька хата більше потрібна людям, аніж владі. То й мовчить влада. Ніби оніміла…
Іван таки прокляне колись цю владу з того світу!
Петро КОБЕВКО
peredplata
