«Командування досі не врахувало допущених помилок», – так заявляють військовослужбовці, котрі нещодавно повернулися на ротацію із зони проведення АТО, зокрема, з Дебальцевого, звідки були змушені відступити, – Віталій Іванович, Віталій Стратон, Анатолій Різун (128-ма гірсько-піхотна бригада), військовий лікар Ігор Малишевський (30-та бригада), волонтери Ольга Кобевко та Олег Ревега.
Вони таки побували у котлі, хай там що стверджують владоможці. Втратили бойових побратимів, втратили техніку – її залишилося після боїв на Дебальцівському плацдармі всього 20%. За словами військових та волонтерів, не відповідають реальності й дані фізичних втрат наших армійців: названі офіційні цифри треба множити щонайменше на 10… Якщо на початку жорстоких, далеко не рівних боїв за Дебальцево там воювало 6 тисяч українських воїнів, то «в останні часи було десь 4 тисячі, вийшло ж близько 3 тисяч бійців».
Всім повідомили, що наша армія виконала свій обов’язок в Дебальцевому та, відповідно до наказу головного командування, покинула його. Насправді ж, як стверджують хлопці, відповідальність за виведення їх, стомлених неймовірним тривалим спротивом до зубів озброєному надсучасною технікою ворогові, взяв на себе комбриг. Інакше й не могло бути, бо вони втратили б значно більше побратимів, а може, полягли б і самі.
— Ворог сподівався, що наші хлопці складуть зброю та здадуться в полон. Натомість ми вирвалися з оточення, — розповіли воїни 128-ї гірсько-піхотної бригади. — Під нищівним вогнем противника виходили до військової частини на Артемівськ. В ЗІЛ потрапив снаряд – вистрибували на ходу. Проїжджали мінними полями, про які ніхто не попереджав… Горіла земля, падали побратими… На «200-х» часу не гаяли: слідкували, аби забрати хоч поранених. Адже не можна було заради одного втрачати двадцять товаришів.
Воїни виносили з того пекла навіть тварин: хто ніс на руках собаку, а хто з останніх сил тягнув на собі сумки чи стікаючих кров’ю побратимів… Як стверджують хлопці, у Артемів-ську їх також ніхто, окрім медиків, не чекав. Серед них був і чернівчанин Ігор Малишевський. Лікар не без хвилювання пригадує, як швидко розгортали пункти, як з останніх сил намагалися врятувати побратимів.
Кажуть, що кінця війні поки не видно. Але найстрашнішим є те, що за рік війни військове командування так нічому й не навчилося на своїх же помилках, не враховує їх. Дається взнаки і дуже застаріла військова техніка, і відсутність досвіду ведення бойових дій, і навіть те, що кадрові військові – все ж військові мирного часу… Ніхто не береться, до прикладу, аналізувати, що було б, якби не волонтерська підтримка. Бо на війні треба все вміти враховувати.
Багато з нас досі не усвідомлює, що в країні таки йде війна. І ворог може (не приведи, Господи!) опинитися біля нашої хати…
Наталія Брянська
peredplata
