Вони поруч – у цьому переконана родина волонтера Романа Шлюсара – дружина та два синочки, котрі так несподівано залишилися без своєї єдиної надії і опори. Їхній батько загинув за Україну в зоні проведення бойових дій. Але у серцях та пам’яті рідних він завше залишатиметься живим.
Про коханого чоловіка, батька семилітнього Максимчика та трилітнього Олежика з невимовним болем у серці розповідає вдова загиблого героя Наталя Шлюсар.
…Вони навчалися у рідних Чернівцях в одній школі, але ближче познайомилися та сподобалися один одному вже коли Наталя закінчила університет. До року й весілля справили, а згодом у молодої сім’ї народився син-первісток. Рома був таким добрим чоловіком, таким люблячим батьком. Вони завжди разом відпочивали, цікаво та весело проводили вихідні, полюбляли мандрувати. Чоловік старався для сім’ї, для Наталі. А коли дружина подарувала йому другого синочка, не тямив себе від щастя. Хлопчики також були дуже прив’язані до татуся. Навіть до кабінету дитячого лікаря на щеплення Роман, як правило, з дітьми заходив сам – чоловіки, мовляв, не мають права боятися. Кожну вільну хвилинку свого життя молодий чоловік присвячував дітям. Багато трудився, аби родині було легше. Не цурався ніякої роботи – працював там, де була більша зарплата, де йому, батькові двох дітей, було вигідніше. Хоч як Романові було нелегко, але щоліта він забезпечував родині відпочинок на морі – оздоровлення синів батько вважав першочерговою необхідністю. Коли Наталя просила, аби трохи відпочив, чоловік щоразу запевняв її: «Все буде добре, не переживай». Наталя щиро вдячна батькам Романа, що виховали його саме таким, яким він був, особливо впродовж недовгого їхнього спільного життя…
З початком буремних подій на Майдані у Києві, які згодом поширилися усіма містами та селами країни, молодий чоловік заявив дружині, що не може сидіти бездіяльно та, мабуть, також поїде до столиці підтримати народний протест. Наталя хотіла поїхати з ним, але не виходило з роботою. Тоді Роман, чергового разу заспокоївши дружину, що все буде добре, поїхав з друзями. Пробувши там кілька днів повернувся зовсім іншим. Говорив про необхідність захищати свою країну. Заради батьків, заради майбутнього дітей.
Далі трапилась неочікувана ситуація з Кримом, яка шокувала всю Україну. Згодом розпочалися військові події на Сході. Почувши про активізацію волонтерського руху на Буковині, Роман висловив бажання також долучитися до допомоги українським військовим та людям, які там проживають. Мовляв, у нього є бус, тож може возити на Схід вантаж.
— Я не заперечувала, – розповідає Наталя, — бо з його міркуваннями не погодитися було просто неможливо. Але й думки не припускала, що це може бути так небезпечно для життя. Щоправда, звернула увагу на те, що кілька разів щось завадило Романові поїхати — ніби якась сила не відпускала мого чоловіка…
Перед Миколаєм Рома зателефонував дружині на роботу, повідомивши, що його бус вже завантажили активісти громадської організації «Буковина – українському війську». Вони вирішили влаштувати акції «Святий Миколай тебе любить» для діток Сходу та «Чистотіл» — для воїнів. Роман мав відвезти подарунки дітям та речі особистої гігієни військовим. У пакетики зі спеціальними наборами для бійців волонтери вкладали ще й листи-побажання щасливого повернення додому.
17-го грудня вранці Роман поїхав. Дружина не відмовляла його, бо знала: коли чоловік налаштувався, його вже не втримаєш. Навіть не допитувалася, куди саме він їде. Невтямки було, що може статися щось недобре. Таке непоправне, таке страшне, що переверне всі тридцять років її життя…
Він телефонував. Як завше, просив не хвилюватися. Казав, що дорога добра і все нормально. Повідомляв Наталі, що вони разом з Тамарою Шевчук та Євгенією Ващук, які супроводжували вантаж, то у Сіверодонецьку, то в Слов’янську. У Лисичанську їх зустріли знайомі –раніше буковинські волонтери вже доправляли діткам на Схід ранці з канцелярськими товарами та м’які іграшки, тож тепер вони приїхали до друзів.
Упродовж дня 18 грудня чоловік неодноразово телефонував Наталі та, як завше, запевняв, що усе буде добре. Останній його дзвінок пролунав під вечір. Рома сказав, що ще зателефонує, проте більше на зв’язок не виходив. Стурбована дружина намагалася дотелефонуватися до нього сама, однак зв’язку не було. Це вже згодом їй повідомлять, що коли волонтери разом з військовими пили чай, Роман вийшов з приміщення, а невдовзі вони почули вибух: чоловік підірвався на розтяжці…
Але Романова родина продовжувала чекати на нього. На Миколая хлопчики, вранці отримавши подарунки, не відкривали коробок – чекали, аби це зробити разом з татком. А вже в обідній час до Наталі на роботу прийшов чоловік Романової сестри та повідомив про трагедію. Була «Швидка допомога», втрата свідомості й страшенний біль, який пронизував все тіло. А перед очима – два синочки, Романові копії.
Вона не знала, як сказати дітям про смерть батька. Але не сказати не могла. Тож повідомила, що татко перетворився на ангела і тепер дивиться на них з неба.
Старший усе зрозумів. Він бачив, коли Романа привезли, бачив похорон. Він і зараз помічає, як змінюється вираз обличчя матусі, коли йдеться про батька. Олежик ще не розуміє, дивиться на портрет та постійно запитує, де його справжній, «великий» татко. Мовляв, на фото він маленький… «А як він на небі, як може нас бачити?»
Наталя досі не вірить у те, що трапилося. Вона досі чекає Романа. Щастя, що під час похорону їй не дозволили відкрити домовину, тож образ коханого назавжди залишився у пам’яті таким, якого вона знала і кохала до безтями – гарним, сильним, мужнім, єдиним.
Молода жінка вдячна за виділені кошти, за допомогу, яку зараз отримує, за відпочинок, який організовують для осиротілих діток благодійники. Сподівається отримати статус родини загиблого у бойових діях, завдяки якому матиме відповідні пільги. Бо як далі бути, не знає. Чітко бачила майбутнє своїх дітей з найкращим у світі турботливим батьком, а війна відібрала його у родини. Наталя не складатиме рук, бо треба жити, рухатися далі. Заради пам’яті та тих спільних років, які стали для неї найважливішими…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
